Народився Іван Третяк в Україні, у селі Мала Попівка Хорольського району Полтавської області, напередодні Дня Червоної Армії – 20 лютого 1923 року. Це стало немов символом його воєнної біографії. Іван закінчував школу-семирічку, коли на Далекому Сході в районі Халгін-Голу спалахнув воєнний конфлікт. Патріотично налаштований юнак написав листа особисто легендарному герою громадянської війни Клименту Ворошилову з проханням дозволити йому до досягнення віку призовника вступити до військового училища. І невдовзі отримав відповідь, де червоний маршал заохочував прагнення полтавського хлопця. Тож незабаром першокурсник Полтавського сільськогосподарського технікуму Іван Третяк став курсантом Астраханського стрілецько-кулеметного училища, яке закінчив у переддень Великої Вітчизняної…
Перед відправленням на фронт йому довірили командування взводом курсантів. Але, як розповідав Іван Мусійович, командиром взводу він був тільки у військовому ешелоні. Дорогою на фронт під ворожим бомбардуванням загинув командир роти, і вісімнадцятирічного лейтенанта Третяка призначили на його місце. Так почалася бойова біографія майбутнього генерала, який потім став прообразом головного героя художнього фільму “Офіцери”.
Чотири роки війни Іван Третяк провів на полях битв. Згідно зі статистикою піхота на війні була найвразливішою. Тоді “досвід” командира  стрілецької роти на фронті в середньому не перевищував і двох місяців. Взводні гинули ще частіше. Але і в цій страшній вогняній круговерті доля берегла юнака з Полтавщини. Його командири і товариші по зброї говорили, що Іван мав надзвичайну мужність і відвагу, винахідливість і волю, професіоналізм, умів досягати мети. В боях Третяк був тричі поранений, контужений. Проте щоразу після лікування в госпіталях достроково повертався в бойовий стрій, отримував нові перемоги. Про це говорять не тільки заслужені нагороди, а й просування по службі. Досить сказати, що в двадцять років він уже командував стрілецьким батальйоном. А закінчив Велику Вітчизняну Іван Мусійович підполковником, командиром полку. Було йому тоді 22 роки.
Зі своєю 29-ю гвардійською Єльнинською Червонопрапорною ордена Суворова II ступеня дивізією Іван Третяк пройшов фронтовими вогняними дорогами до Перемоги. Тут він став прославленим воїном, тут був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу. До речі, за роки Великої Вітчизняної війни в 29-й гвардійській Героями Радянського Союзу стали три воїни, всі з батальйону Третяка.
Після війни Іван Мусійович командував військовими частинами, з’єднаннями й округами. Вже маючи звання генерала, талановитий командир продовжує навчатись. У 36 років він із золотою медаллю закінчив Академію Генерального штабу. А потім 17 років командував Білоруським і Далекосхідним військовими округами. У ці роки в Білорусі стали виростати будинки і житлові квартали для військових, заклади культури, спортивні споруди, з'являтися сховища для військової техніки. Тоді ж Білоруський військовий округ був удостоєний ордена Червоного Прапора, займав провідні місця в сухопутних військах і Збройних силах Радянського Союзу.
Успіх був супутником легендарного командира і на Далекому Сході. Напередодні чергового святкування Дня Радянської Армії – 16 лютого 1982 року – за вміле керівництво військами Далекосхідного військового округу Указом Президії Верховної Ради СРСР генералу армії І.М.Третяку було присвоєне звання Героя Соціалістичної Праці. Тоді ж він мав честь стати Почесним громадянином міста Хабаровська.
За загальним визнанням, Іван Мусійович цінував людей не за “гнучку спину”, не за вміння вчасно “клацнути підборами”, а за ділові якості, за працелюбність і людську порядність. Того ж вимагав і від своїх підлеглих.
Славний шлях пройшла ця незвичайна людина-патріот – від курсанта  військового училища до Головнокомандувача військами ППО – заступника міністра оборони СРСР. Вийшовши в 1991 році у відставку, він продовжував брати активну участь у громадському житті Москви й Росії, написав і видав книгу “Хоробрі серця однополчан”.
На батьківщині І.М.Третяка, в місті Хоролі Полтавської області, встановлене бронзове погруддя Герою.
Гідні свого батька-героя і сини. Старший – Станіслав Іванович – доктор медичних наук, професор, завідуючий кафедрою Мінського медичного інституту, молодший – Володимир Іванович – інженер-радіофізик.
20 лютого цього року Івану Мусійовичу Третяку виповнилося б 85 років.