– Що це таке? Хто не дає мені спокою? Тут тобі не на суші, не треба мені твого світла! – сказала Риба, схожа на пеньок, що пролежав понад сто років.
Від такої образи Промінчик поплив на інший край корала.
– Ой, що це? Мабуть, ми не туди потрапили! Що це за світло? Ану геть звідси! Твоє світло нас дратує! – заговорили два Краби, ховаючись у порожній мушлі.
Довго плавав Промінчик по темному дну моря. Аж тут вилізла з печери зла Мурена. Уздрівши світло Промінчика, вона повільно прошипіла:
– Хто ти такий? Чому ти тут світиш? Мешканцям дна твоє світло не потрібне! Тут – вічна темрява.
Зрозумівши, що він нікому не потрібний, Промінчик знайшов гарну мушлю і, запливши в неї, гірко зітхнув:
– Ніхто не потребує мого світла. Для чого ж тоді я народився? Так я тут і загину.
Раптом біля нього захлюпотіла маленька Рибка, схожа на м'ячик. Побачивши Промінчика, вона захоплено вигукнула:
– Ой, який ти гарний! А чому такий сумний? Де твої рідні чи друзі?
Промінчик відповів:
– Рідні мої далеко, а друзів у мене немає. Тут усім добре і без мого світла. А я загину від самоти.
– Як це? Ану пливи зі мною! Адже тебе десь чекають. У кожного в світі має бути місце, де його чекають.
Зрадівши, Промінчик вирушив з Рибкою-м'ячиком у далеку подорож – нагору. Допливши до поверхні, він раптом побачив сотні таких, як сам. Малесенькі Промінчики радісно закружляли навколо нього, виграючи різними кольорами.
– Де ти був? Ми так за тобою скучили! Тримайся біля нас і не губися більше! – заговорили вони усі разом, і кожен при цьому намагався віддати стомленому підводною подорожжю Промінчику частинку свого тепла.
Це були його брати – Промені Великого Сонця, що заходило за горизонт. Промінчик зрадів, бо знайшов свою сім'ю. Він був щасливий – адже його чекали…
…А на березІ моря вже стояло дві постаті – хлопчика і дівчинки. Вони милувалися розкішним заходом сонця і промінчиками, що миготіли, проникаючи в глибину моря. Ці двоє так щасливо посміхалися!
Адже у кожного в світі, маленького і дорослого, має бути місце, де його чекають…