Двадцять два роки тому, їдучи ліквідовувати аварію на ЧАЕС, ніхто з лубенців і не замислювався, що привезе додому в своєму тілі смертельну міну повільної дії. Нині майже півтисячі з них уже пішли у Вічність, тілесними стражданнями і смертю заплативши за атомний прогрес людства, що став загрозою всьому живому.
– Чимало з них навіть не дожили до пенсії, – розповідає Василь Куксань. – І зараз багато чорнобильців хворіють. Але, щоб їх визнали інвалідами, необхідно пройти комісії і різні інстанції, відчути на собі бюрократичну тяганину. Дехто просто махнув на все це рукою. Всього у нас близько трьох тисяч чорнобильців. Якщо раніше на рік для них виділялося 200–300 оздоровчих путівок, то у 2007-му – всього 17. Втім, ми не сидимо склавши руки. У районній раді нас 12 депутатів-чорнобильців. Ми представляємо різні партії, але об'єдналися, щоб захищати передусім інтереси ліквідаторів аварії на ЧАЕС.
…Улітку 1986 року 25-у гвардійську Чапаєвську дивізію, яка дислокувалася у Лубнах, повністю задіяли на ліквідацію чорнобильського лиха. До неї почали призивати також тих, хто вже відслужив строкову і перебував на військовому обліку в запасі. Головним завданням було огородити зону колючим дротом, вести роботу по дезактивації приміщення АЕС та прилеглих до неї населених пунктів. Василь Куксань пробув у Чорнобилі три місяці – з червня по вересень.
– Страшно було, як туди приїхали, – пригадує він. – Стоять охайні хати, а навколо – гнітюча тиша, жодної живої душі – мертве село. Повсюди бур'ян – дико дивитися. У собачій будці поселилася лисиця. Порожньою вулицею гуляють здичавілі коні. Одне слово – пустка. Всі армійські підрозділи дислокувалися практично у самій зоні. Це, вважаю, – злочин. Серйозних засобів безпеки не було. Спочатку користувалися респіраторами, від пилюки вони захищали, а від радіації, звичайно, – ні. Окрім того, влітку було понад 30 градусів спеки, усередині респіратора целофан, обличчя пітніло, вкривалося брижами, тому доводилося віддавати перевагу ватно-марлевим пов'язкам. Видавали форму, оброблену спеціальним розчином, тіло від неї пітніло і свербіло. Коли приїхали у зону, то майже у всіх починався кашель, люди відчували подразнення в горлі – то діяла радіація. Через тиждень нам почали давати пити розбавлений йод. Тим, хто працював у самісінькому епіцентрі пекла, видавали прогумовану форму. Але цих людей уже немає серед живих.
Дехто отримував дозу, і посилати на роботу уже не можна було, а замінити ніким. Чим їх зайняти? Хтозна. Тому була й стройова підготовка, і папірці по території збирали. Дружини ж у Лубнах чекали своїх чоловіків, яких обіцяли повернути через кілька днів. Жінки навіть мітинг протесту влаштували, заспокоювати їх приїжджали чиновники з обкому, з Києва.
Але тоді ми не дуже задумувалися над тим, які можуть бути наслідки перебування у зоні. Це вже зараз бачимо їх наочно, аналізуємо. У 1986-му ж працювали не на страх, а на совість. У Чорнобилі панувала міцна чоловіча дружба, завжди допомагали одне одному, підтримували і фізично, і морально…
– Понад 500 чоловік – ліквідаторів аварії на атомній станції – щороку 26 квітня збираються у Лубнах, – Василь Васильович дістає з шухляди столу альбом, показує фотографії різних років. – Ми завжди йдемо ходою скорботи до Пам'ятного знака чорнобильцям, Мгарського монастиря, де священики відправляють панахиду по померлих, штабу колишньої дивізії, звідки людей відправляли до Чорнобиля. Іще довго не розходимося по домівках, пригадуємо літо 1986-го. Обличчя нині вже померлих друзів постають, як наяву. Того, що трапилося, забути не можна. Доки жива пам'ять, вважаю, минуле не повинно повторитися.