Обіймаючи посади редакторів різних за своїм призначенням і змістом видань, він виступав піонером багатьох нововведень у провінційній журналістиці, незмінно прагнув творчого і професійного вдосконалення. І цілком природно, що непросту газетярську школу Дмитро Іваненко з гідністю пройшов у часописі “Полтавские губернские ведомости”, коли ще зовсім молодою людиною був призначений редактором.
Дмитро Іваненко народився 1859 року в селі Китайгород Кобеляцького повіту Полтавської губернії. Як і більшість дітей священиків того часу, освіту здобув у Полтавському духовному училищі, а згодом – у духовній семінарії, де водночас керував хором семінаристів. Та піти шляхом батька йому не судилося – склавши іспити в Полтавській класичній гімназії, юнак 1880 року вступає на юридичний факультет Київського університету Св. Володимира.
Отримавши вищу освіту і відбувши військову повинність, у січні 1888р. Дмитро Іваненко повертається до Полтави. Сповнений енергії й честолюбних задумів, він прагне реалізувати себе в судочинстві, намагається вступити на службу кандидатом до окружного суду або казенної палати. Але через брак вакансій почав працювати бухгалтером, а потім – секретарем статистичного комітету в канцелярії губернатора. Там він знаходить друзів і покровителів.
Віце-губернатор В.Жуков, який із самого початку приязно ставився до совісного і кмітливого чиновника, якось запропонував йому очолити “Полтавские губернские ведомости”. Як виявилося, приватна бесіда мала цілком серйозні наслідки. Згодом сам губернатор П.Косагівський повертається до цієї теми і “досить несподівано” призначає Дмитра Олексійовича редактором губернської газети (до речі, єдиної на той час на Полтавщині).
2 вересня 1889 року “Полтавские губернские ведомости” вперше вийшли за підписом Дмитра Іваненка. З цього дня і розпочався його тернистий газетярський шлях. Як згадує про свої перші випуски сам Дмитро Олексійович, йому, аматору, довелося тоді зіткнутися зі значними складнощами: окремого приміщення для редактора не було, в портфелі – брак матеріалів, зв’язків – ніяких… Мимоволі довелося діяти хоч і принизливим для творчої людини, але надійним способом: за допомогою обмінних газет і ножиць… За особистим визнанням редактора, в останніх числах “Киевского слова” і “Киевлянина” він знайшов низку кореспонденцій із Полтавської губернії, роздобув таку-сяку хроніку… Таким чином і наступне число губернської газети було зверстано.
Так було попервах. Та минуло небагато часу, й газета якісно змінилася: визначилося коло місцевих авторів-кореспондентів (серед них – В.Василенко, М.Кулябко-Корецький, Г.Розальон-Сошальська, В.Бучневич, Ю. та І. Буніни), з’явилися оперативні матеріали. “Ведомости” почали виходити без традиційного запізнення – вчасно. Газетою дедалі більше цікавилися в губернії, і коли у листопаді 1890 року неофіційна частина “Полтавских губернских ведомостей” відокремилася від офіційної, вона стала справді схожою на газету.
Однак на цьому реформаторська діяльність молодого журналіста не припинилася. Він вимагає від себе і працівників редакції нових підходів. Одним із напрямків поліпшення газети редактор, зокрема, вбачає у висвітленні історії рідного краю.
Відомо, що до приходу Дмитра Іваненка губернський часопис виходив двічі на тиждень (щосереди та щосуботи). З 1 січня 1895 р. за його ініціативою газета перейшла (хоч і тимчасово) на небачений досі щоденний випуск. На її шпальтах чи не вперше з’явилися критичні матеріали, у т.ч. й на адресу міського правління. І хоча критичні закиди стосувалися здебільшого нездатності міських властей “приборкати” собак, які десятками бігали головними вулицями й майданами Полтави, бруду, відсутності освітлення міських вулиць тощо, зміни в пріоритетах газети було помічено відразу.
“Батьки міста” вперше зіткнулись із оприлюдненням не вельми приємних для себе фактів, були, за визнанням Дмитра Іваненка, просто шоковані. Так, опісля першої такої публікації про бездіяльність міського правління, яке нехтувало своїми безпосередніми обов’язками, відбулося колегіальне засідання управи, на якому було одностайно прийнято рішення уповноважити міського голову В.П.Трегубова подати на редактора скаргу і категорично заборонити в майбутньому подібні публікації, які своїм змістом дискредитують міське правління. Невідомо, як надалі склалися б відносини редакції і міської влади, якби не губернатор. Словам П.Косагівського про те, що газету “толково веде симпатичний молодий чиновник”, суперечити ніхто в його оточенні не наважився, і всі дискусійні питання й претензії до редактора було знято…
Дмитро Іваненко очолював неофіційну частину “Полтавских губернских ведомостей” протягом 13 років, а точніше – до листопада 1902 р. Це були роки творчих пошуків, певних здобутків (інколи й промахів), але насамперед – тяжкої розумової праці. Адже роботу в газеті йому доводилося поєднувати з іншими прямими своїми обов’язками – секретаря статистичного комітету в канцелярії губернатора.
Звісно, таке “сумісництво” було можливе тільки до певного часу. Як людина творчо обдарована, Дмитро Іваненко чудово це розумів і, зрештою, зробив свій остаточний вибір на користь журналістики, оскільки під час свого редакторства у “Полтавских ведомостях” відчув не тільки смак до літературної праці, а й сили для самостійного (і, як виявилося згодом, професійного) творення вже власної газети. Про це свідчать його кроки як засновника і редактора інших місцевих видань – “Полтавского вестника” (1902–1907) та “Полтавского голоса” (1908–1915).
Слід також сказати, що Дмитро Іваненко був досить відомим у місті. За професіоналізм та демократичність його поважали не тільки колеги та сусіди, а й прості полтавці (у т.ч. з нижчих соціальних прошарків міського населення). Цікаві біографічні факти й досі пам’ятають прямі нащадки полтавського журналіста. В цих родинних переказах уже неможливо розрізнити, що і як було насправді, але для об’єктивного відтворення портрета колишнього редактора згадаємо найяскравіші з них і, на наш погляд, найбільш вірогідні.
Коли у 1919 р. до влади в Полтаві знову прийшли більшовики, то поміж багатьох арештованих (уже невідомо, за які провини) опинився і Дмитро Олексійович. Та йому, на відміну від інших затриманих, пощастило: за гратами він пробув лише одну добу. Як виявилося згодом, звільнили відомого журналіста не тому, що зважили на поважний вік чи колишні заслуги. Зовсім ні. Врятувало його те, що поміж керівництва місцевого ЧК перебував син набірника, який свого часу працював у Дмитра Іваненка, добре знав і шанував його як чесну й порядну людину.
І все ж подальша доля редактора видалася неспокійною, а рідне місто з приходом більшовиків стало незатишним. Відомо, що в перші роки радянщини Дмитро Іваненко значився учителем української і російської літератури трудової школи та “дитячого містечка”, розташованого в 20-ті роки на Першотравневому проспекті. Але змінювати у поважному віці фах, а тим більше – усталений світогляд, пристосовуватися до нових порядків було непросто. 1927 року Дмитро Олексійович вийшов на пенсію і назавжди залишив рідну Полтаву. З цього часу він мешкав уже разом зі своєю донькою, молодою письменницею Оксаною Іваненко, та її родиною спершу в Харкові, а з 1936 р. – у Києві. Відійшов у вічність 1 січня 1943 р., перебуваючи у свердловському шпиталі, в евакуації. Там і був похований.
Дмитро Іваненко народився 1859 року в селі Китайгород Кобеляцького повіту Полтавської губернії. Як і більшість дітей священиків того часу, освіту здобув у Полтавському духовному училищі, а згодом – у духовній семінарії, де водночас керував хором семінаристів. Та піти шляхом батька йому не судилося – склавши іспити в Полтавській класичній гімназії, юнак 1880 року вступає на юридичний факультет Київського університету Св. Володимира.
Отримавши вищу освіту і відбувши військову повинність, у січні 1888р. Дмитро Іваненко повертається до Полтави. Сповнений енергії й честолюбних задумів, він прагне реалізувати себе в судочинстві, намагається вступити на службу кандидатом до окружного суду або казенної палати. Але через брак вакансій почав працювати бухгалтером, а потім – секретарем статистичного комітету в канцелярії губернатора. Там він знаходить друзів і покровителів.
Віце-губернатор В.Жуков, який із самого початку приязно ставився до совісного і кмітливого чиновника, якось запропонував йому очолити “Полтавские губернские ведомости”. Як виявилося, приватна бесіда мала цілком серйозні наслідки. Згодом сам губернатор П.Косагівський повертається до цієї теми і “досить несподівано” призначає Дмитра Олексійовича редактором губернської газети (до речі, єдиної на той час на Полтавщині).
2 вересня 1889 року “Полтавские губернские ведомости” вперше вийшли за підписом Дмитра Іваненка. З цього дня і розпочався його тернистий газетярський шлях. Як згадує про свої перші випуски сам Дмитро Олексійович, йому, аматору, довелося тоді зіткнутися зі значними складнощами: окремого приміщення для редактора не було, в портфелі – брак матеріалів, зв’язків – ніяких… Мимоволі довелося діяти хоч і принизливим для творчої людини, але надійним способом: за допомогою обмінних газет і ножиць… За особистим визнанням редактора, в останніх числах “Киевского слова” і “Киевлянина” він знайшов низку кореспонденцій із Полтавської губернії, роздобув таку-сяку хроніку… Таким чином і наступне число губернської газети було зверстано.
Так було попервах. Та минуло небагато часу, й газета якісно змінилася: визначилося коло місцевих авторів-кореспондентів (серед них – В.Василенко, М.Кулябко-Корецький, Г.Розальон-Сошальська, В.Бучневич, Ю. та І. Буніни), з’явилися оперативні матеріали. “Ведомости” почали виходити без традиційного запізнення – вчасно. Газетою дедалі більше цікавилися в губернії, і коли у листопаді 1890 року неофіційна частина “Полтавских губернских ведомостей” відокремилася від офіційної, вона стала справді схожою на газету.
Однак на цьому реформаторська діяльність молодого журналіста не припинилася. Він вимагає від себе і працівників редакції нових підходів. Одним із напрямків поліпшення газети редактор, зокрема, вбачає у висвітленні історії рідного краю.
Відомо, що до приходу Дмитра Іваненка губернський часопис виходив двічі на тиждень (щосереди та щосуботи). З 1 січня 1895 р. за його ініціативою газета перейшла (хоч і тимчасово) на небачений досі щоденний випуск. На її шпальтах чи не вперше з’явилися критичні матеріали, у т.ч. й на адресу міського правління. І хоча критичні закиди стосувалися здебільшого нездатності міських властей “приборкати” собак, які десятками бігали головними вулицями й майданами Полтави, бруду, відсутності освітлення міських вулиць тощо, зміни в пріоритетах газети було помічено відразу.
“Батьки міста” вперше зіткнулись із оприлюдненням не вельми приємних для себе фактів, були, за визнанням Дмитра Іваненка, просто шоковані. Так, опісля першої такої публікації про бездіяльність міського правління, яке нехтувало своїми безпосередніми обов’язками, відбулося колегіальне засідання управи, на якому було одностайно прийнято рішення уповноважити міського голову В.П.Трегубова подати на редактора скаргу і категорично заборонити в майбутньому подібні публікації, які своїм змістом дискредитують міське правління. Невідомо, як надалі склалися б відносини редакції і міської влади, якби не губернатор. Словам П.Косагівського про те, що газету “толково веде симпатичний молодий чиновник”, суперечити ніхто в його оточенні не наважився, і всі дискусійні питання й претензії до редактора було знято…
Дмитро Іваненко очолював неофіційну частину “Полтавских губернских ведомостей” протягом 13 років, а точніше – до листопада 1902 р. Це були роки творчих пошуків, певних здобутків (інколи й промахів), але насамперед – тяжкої розумової праці. Адже роботу в газеті йому доводилося поєднувати з іншими прямими своїми обов’язками – секретаря статистичного комітету в канцелярії губернатора.
Звісно, таке “сумісництво” було можливе тільки до певного часу. Як людина творчо обдарована, Дмитро Іваненко чудово це розумів і, зрештою, зробив свій остаточний вибір на користь журналістики, оскільки під час свого редакторства у “Полтавских ведомостях” відчув не тільки смак до літературної праці, а й сили для самостійного (і, як виявилося згодом, професійного) творення вже власної газети. Про це свідчать його кроки як засновника і редактора інших місцевих видань – “Полтавского вестника” (1902–1907) та “Полтавского голоса” (1908–1915).
Слід також сказати, що Дмитро Іваненко був досить відомим у місті. За професіоналізм та демократичність його поважали не тільки колеги та сусіди, а й прості полтавці (у т.ч. з нижчих соціальних прошарків міського населення). Цікаві біографічні факти й досі пам’ятають прямі нащадки полтавського журналіста. В цих родинних переказах уже неможливо розрізнити, що і як було насправді, але для об’єктивного відтворення портрета колишнього редактора згадаємо найяскравіші з них і, на наш погляд, найбільш вірогідні.
Коли у 1919 р. до влади в Полтаві знову прийшли більшовики, то поміж багатьох арештованих (уже невідомо, за які провини) опинився і Дмитро Олексійович. Та йому, на відміну від інших затриманих, пощастило: за гратами він пробув лише одну добу. Як виявилося згодом, звільнили відомого журналіста не тому, що зважили на поважний вік чи колишні заслуги. Зовсім ні. Врятувало його те, що поміж керівництва місцевого ЧК перебував син набірника, який свого часу працював у Дмитра Іваненка, добре знав і шанував його як чесну й порядну людину.
І все ж подальша доля редактора видалася неспокійною, а рідне місто з приходом більшовиків стало незатишним. Відомо, що в перші роки радянщини Дмитро Іваненко значився учителем української і російської літератури трудової школи та “дитячого містечка”, розташованого в 20-ті роки на Першотравневому проспекті. Але змінювати у поважному віці фах, а тим більше – усталений світогляд, пристосовуватися до нових порядків було непросто. 1927 року Дмитро Олексійович вийшов на пенсію і назавжди залишив рідну Полтаву. З цього часу він мешкав уже разом зі своєю донькою, молодою письменницею Оксаною Іваненко, та її родиною спершу в Харкові, а з 1936 р. – у Києві. Відійшов у вічність 1 січня 1943 р., перебуваючи у свердловському шпиталі, в евакуації. Там і був похований.