І дуже люблю вірші. Знаю багато віршів. Можу годинами їх читати”. Маючи відповідальну професію, вольовий склад характеру та водночас поетичну і співочу душу, Микола Іванченко гармонічно поєднав у своєму житті всі ці струни людської вдачі. Може, через це його добре знають не лише в нашій області, а й в Україні. Очолюючи останні 15 років ВАТ “Полтаваплемсервіс”, він разом із колективом зміг організувати роботу підприємства так, що воно стало одним із кращих у галузі, авторитетним серед сільгосппідприємств та приватних господарів чи не з усієї України. Сьогодні заступник начальника головного управління агропромислового розвитку облдержадміністрації Микола Іванович Іванченко відзначає  своє 60-річчя.
– Миколо Івановичу, основні уподобання людини закладаються ще змалечку, в школі. Як ці роки проходили у вас?
– Я народився у селі Писарівщина Диканського району. У школі серйозно займався спортом – легкою атлетикою, був чемпіоном району зі стрибків у висоту, метання диска і штовхання ядра. Водночас грав у волейбол, футбол, баскетбол, бігав на лижах, пробував метати молот, займався штангою. У мене був прекрасний тренер – Олександр Андрійович Третяк. Завдяки саме йому в Писарівщині був серйозно розвинений спорт. Він прищепив і мені любов до всіх видів спорту. Це був учитель, який заради мене одного приходив на тренування. У нього я вчився настирливості, вмінню досягати мети. Він також привчив мене до стрільби, і потім ми разом ходили на полювання. Навчив, як читати сліди, як стояти на номері, як шукати дичину. І товариші, з якими я ріс, також формувалися як особистості завдяки Олександру Андрійовичу. Ми могли цілими днями грати у баскетбол чи волейбол і водночас були дуже співучими. З 4 по 10 класи ходили за 4 кілометри у Великі Будища у школу. Коли йшли туди, то спішили, а вже поверталися завжди з піснями. Були навіть розписані партії, кому куди “тягнути”, не просто кричати, а щоб все звучало гарно. А після закінчення школи я вступив до Харківського зооветеринарного інституту.
– А чому, якщо ви так любили спорт і так любили співати, обрали ветеринарію?
– Після восьми класів хотів вступати до фізкультурного технікуму. Моя мама працювала продавцем, батько повернувся з війни без ноги – інвалід, увесь час був на пенсії, але працював завідуючим бібліотекою, завідуючим клубом. Він сказав: “Миколо, фізкультура – це не професія, фізкультурою можна займатися, а професію треба мати”. Мені дуже хотілося стати медиком. У сусідніх Великих Будищах у дільничній лікарні працював молодий лікар (нехай вибачить мені цей достойний чоловік, забув його ім’я) Гусинський. Свого часу він врятував мою бабусю. У школі ми писали твір на тему: “Ким ви хочете стати”. Я написав про нього. Згодом самому довелося до нього звернутися. Він запитав мене, чи я це писав. Відповів ствердно. У нього, мабуть, був зіпсований настрій чи його хтось образив, бо він почав мене переконувати, наскільки медицина невдячна справа. Може, тому я не пішов навчатися на лікаря, а пішов у ветеринарний інститут. І водночас вчителька, яка викладала хімію, у мене була гарна – Галина Степанівна Дзюба. З цього предмета я мав дві оцінки – “2“ і “5”. Бувало, по книжці нічого не розповідаю, а лише те, що вона на минулому уроці. Вона говорила: “Миколо, ти ж не читав підручника”. І ставила “2”. Так було до 10 класу. Коли вступав до інституту, хімію знав прекрасно. Зрештою, не шкодую про свій вибір, бо завжди пам’ятаю, що лікар лікує єдино людину, а ветеринар – людство.
– А як склалася доля молодого спеціаліста після закінчення вузу?
– Спершу працював у бурякорадгоспі “Халтуринський” Карлівського району ветлікарем. Господарство було цікаве саме тим, що складалося з 5 відділень, найвіддаленіше – за 11 кілометрів, які я долав пішки. Після армії потрапив на Полтавську держплемстанцію ветлікарем. Якби я міг тоді уявити, що через 20 років очолю це підприємство. Згодом мені запропонували викладацьку роботу в зооветеринарному технікумі у Писарівщині. Я з радістю пішов у своє рідне село. Викладацька робота страшенно подобалася, бо сам був молодим (25 років). Тоді якраз разом прийшло працювати кілька молодих викладачів – Леонід Григор, Микола Лютик, Іван Бурда. Я кожен день працював над собою. Перший рік спав по 2–3 години на добу, бо були проблеми у викладанні: перша – у мові – я навчався російською, а викладав українською, друга – було кілька підручників з предмета, і кожний по-своєму трактував ту чи іншу тему. Адже відомо, що правильне визначення діагнозу – це 90% успішного лікування. І я сідав за декілька підручників і вибирав, щоб учням дати правильні варіанти. Водночас потрапив ще й у свою стихію, бо займався спортом, вів гурток з волейболу, співав у вокально-інструментальному ансамблі. Тож коли мене обирали першим секретарем Диканського райкому комсомолу, дуже пручався, не хотів іти з технікуму. Про кар’єру ніколи не думав, але був кандидатом у члени партії і змушений був іти.
Хоча комсомольська робота – це робота з молоддю, тому і тут я працював із задоволенням. Потім став секретарем партійної організації на Полтавській птахофабриці, яку очолював Олексій Петрович Яковенко. Я хоч і працював на партійній роботі, але надзвичайно цікавило виробництво. Там вперше побачив, що таке бюро економічного аналізу. Потім це мені знадобилося в житті. Згодом – робота в обкомі партії. У мене були гарні вчителі – Микола Панасович Колотій, Володимир Павлович Петренко, Іван Євдокимович Спиця, Всеволод Петрович Ванцак, Іван Олександрович Гопей, Михайло Володимирович Бернадський, Володимир Васильович Андрієнко, Василь Михайлович Шамрай… Звідти пішов в обком профспілки агропромислового розвитку, а потім був зооветеринарний факультет нинішньої аграрної академії. І вже після цього мені запропонували очолити Полтавське племоб’єднання, нині ВАТ “Полтаваплемсервіс”.
– І це підприємство сьогодні є лідером серед подібних в Україні…
– ВАТ “Полтаваплемсервіс” найбільше реалізує продукції, займає перші місця з ряду позицій в галузі, забезпечує стабільне відтворення поголів’я в області, а це 65 тисяч корів у громадському секторі і 90 тисяч – в індивідуальному. А також у Сумській, Хмельницькій, Волинській, Харківській областях. Раніше в кожній області було по 4–6 племоб’єднань, зараз – по 1–2. Можу з впевненістю сказати, що ми вистояли завдяки високопрофесійному колективу. Спеціалісти “Полтаваплемсервісу” не звикли працювати абияк.
На жаль, сьогоднішня заробітна плата не стимулює працівників. Можна їх скоротити і збільшити зарплати, але тоді біля поголів’я, на землі не буде кому працювати. А відтак – буде просто зруйноване підприємство. Виходить замкнене коло. Зараз ВАТ просить державу, щоб допомогла придбати обладнання для виготовлення доз у закритій вакуумній упаковці, як це робиться в усьому світі. Коштує воно більше двох мільйонів гривень, таких грошей у підприємства немає. Але, обладнавши таку лінію, ВАТ вийде на якісно новий рівень.
І ще один фактор, завдяки якому, думаю, наше підприємство вистояло б у новітніх умовах. Я повсякчас шукав контакти з зарубіжними фірмами, щоб побачити щось передове і запозичити для свого підприємства. За кордон я вперше потрапив студентом на практику. Був у Польщі місяць. І вже тоді мене навчили використовувати новації. Маю контакти із Францією, Німеччиною, Швецією, Угорщиною, Чехією. Усі запозичення були впроваджені.
– А ваші доньки пішли по життю батьківською стежкою?
– Мої доньки – Наталка та Інна – медики. Старша працює у Києві, молодша закінчує ординатуру Полтавської медичної академії. Я дуже хотів, щоб вони стали медиками. Послухалися батька. Ще хотів, щоб вони займалися наукою. Сам у 50 років захищав кандидатську дисертацію, щоб бути прикладом для дітей. Поки вони цим серйозно н
е переймаються, може, усвідомлять пізніше, як і я.
– А дружина теж має відношення до медицини?
– Певною мірою. Вона працює головним бухгалтером у фармацевтичній компанії. Познайомився зі своєю Любою за вельми цікавих обставин. У армії ми служили з Андрієм Совою, повним тезкою відомого артиста. Потім він навчався у нашому будівельному інституті. Одного разу був у нього в гостях і якраз повертався додому. Заходжу в автобус, а там дівча синьооке сидить. Розговорилися, вона розповіла, що з сусіднього села Балясного, навчається в сільськогосподарському інституті. Та й вийшла на зупинці. А коли я став першим секретарем райкому комсомолу, поїхав у Балясне на збори, там ми вдруге і зустрілися. Уже 31 рік разом. Я їй дуже вдячний, що вона увесь цей час мириться із моїм непростим характером.
– Миколо Івановичу, отже, підсумовуючи сказане і пройдене…
– В інституті я співав у вокальному гуртку. Викладач приїздив із Харківської консерваторії, він серйозно зі мною займався. А паралельно я наполегливо тренувався в секції з десятиборства. Знаєте, якщо є можливість вибору, то визначитися дуже складно. Невідомо, як би воно склалося, якби я обрав музику чи спорт. Але я щасливий тим, що маю. У мене дуже багато знайомих, багато друзів. І на долю не скаржусь. Зараз мрію про запис пісень у своєму виконанні. Не для того, щоб самому тішитися, я далекий від марнославства. Хочу, щоб люди раділи, почувши хорошу пісню. Є ще багато інших задумів, енергії вистачає, щоб їх реалізувати…
Колектив “Зорі Полтавщини” приєднується до численних привітань, які надходять у ці дні Миколі Іванченку.
Щиро зичимо давньому і доброму другу нашої газети міцного здоров'я, творчої наснаги, родинного затишку.
З роси і води Вам, Миколо Івановичу!