Вона також відома полтавцям із витончено естетичної постановки режисера В'ячеслава Бурлаки в молодіжному театрі "Під сходами", що працював кілька років при колишньому Палаці культури бавовнопрядильної фабрики.
Жанр "містична драма" (так зазначено в афіші) цілком відповідає повісті М.В.Гоголя і є надзвичайно популярним сьогодні, бо дає широкий простір для фантазії постановників. Здавалося б, їм і карти в руки, але… Цих "але" в новій виставі чи не забагато!
Почнемо з першого – з перекладу п'єси. Зі сцени театру з академічним статусом лунають такі нісенітниці, від яких волосся ворушиться на голові! Такої кількості русизмів, фразеологічних та ідеоматичних "ляпів" навряд чи ще де зустрінеш. І це в театрі, закладі, що має бути взірцем мовної культури! Втім, про що говорити, якщо кілька років на вході до зали театру висить така ж безграмотна інформація для глядачів, і там не знайшлося нікого, хто б розумів різницю між словами "дзвінок" і "дзвоник". То чому тоді дивуватися перлам на зразок: "Це чоботи важливого походження, із гострими шкарпетками"?!! Нонсенс – використовувати комп'ютерний переклад п'єси замість художнього, тим більше, що такі переклади існують. Чим займається в театрі літчастина, і чи є вона взагалі?
За останні роки загалом різко впав рівень сценічної мови в нашому театрі. Глядач має артиста бачити, чути і зрозуміти – це одна з найголовніших засад майстерності. У нас артистів видно, але мало кого чути так, щоб зрозуміти, про що йдеться. Голосові та дикційні вади, непоставлене мовне дихання змушують глядача напружуватися, дослухатися. До речі, про діалоги на сцені. Це надзвичайно тонке мистецтво, що й засвідчує професіональний рівень артиста. Воно, по суті, втрачене. В середині першої дії, переобтяженої балаканиною, глядача дратують набридлива гугнявість та спроба компенсувати вереском відсутність сценічного голосу кількох виконавців головних ролей; безпорадність артистів у їхніх титанічних намаганнях надати філософської значущості своїм тирадам, та ще при невмінні будувати фразу. Глядач просто засинає. Адже відомо: будь-яке мистецтво цікаве, окрім нудного! До всього – персонажі десятки разів звертаються одне до одно не інакше, як тільки "хлоп'ята!". І, врешті, стає просто нестерпно це чути.
Коли глядачеві нудно, він може відволіктися і розглянути оформлення вистави. І тут є на що подивитися – з побаченого можна було б скласти довідник для клубної самодіяльності про те, що має бути на сцені в українській виставі. На сцені було все, хоч воно ніяк не складалося в єдиний образ, тим більше – не об'єднувало сценічного простору і більше нагадувало склад старих театральних декорацій. А ще, можливо, колісну майстерню, бо колеса – всюди: і біля порталів, і замість тину, і замість ніжок столу, і замість ліжка-одра Панночки. Тут згадалося місце  з "Мертвих душ", де мужики міркували, куди докотиться колесо. Колесо – образ багатозначний, може трактуватися і як колесо Фортуни, і колесо прядки Мойри, і знаряддя тортур, і символ досконалості пропорцій у Леонардо, і шлях, дорога… Вибирай – не хочу! Цей образ надзвичайно яскраво використаний у виставі "Мадам де Сад" донецького театру режисером Юрієм Кочевенком.
На диво примітивне вирішення і костюмів персонажів, вони позбавлені будь-якої індивідуальності, особливості, що не робить честі художнику, як і використання кавказьких мотивів у костюмах "нечисті". Саме в зображенні "почту" Панночки виявилася його обмежена фантазія. Про костюми самої Панночки годі й говорити – чого варте одне платтячко а-ля "Мумія-3"! Робота художника нецікава, неохайна, і головне – непрофесійна! Може, постановники забули, що кожна деталь на сцені має образне символічне значення? Хіба вже не вчать у вузах, що до відбору виразних засобів треба підходити надзвичайно прискіпливо?
 Підозріло байдуже поставилися автори вистави до багатьох її складових. Це стосується і світла, й звуку. Адже вони мають допомогти розділити площини реального й ірреального у виставі – цього, на жаль, не відбувається. Музичне оформлення не заважає – і це вже добре. А ось якість звуку завдає шкоди і виставі, і глядачеві, особливо дисбаланс мови й фонограми.
Так само важко зрозуміти, про що ж таки вистава? Бо ж у ній, щонайперше, відсутній заявлений в афіші… Вій! Але в наявності – море горілки, яку вживають, випивають, лигають, жеруть (як там ще?) впродовж вистави представники чоловічої статі. Не дивно, що за такої кількості й швидкості спорожнення пляшок у персонажів виникають цікаві питання щодо відьомства жіночої статі, розмірковування про нечисту силу, про свою гірку долю сирітську і головне одвічне – хто винен? І винні миттєво знаходяться. Можливо, саме горілка і є тим Вієм, що відкриває очі народу на його ворогів? Порада, якої не питають: пити треба менше! Можна сказати, що це вистава про шкідливі наслідки алкоголізму. Що ж, тема актуальна і для суспільства корисна. Але, люди добрі, яке відношення ця шароварщина має до Миколи Гоголя?!!
У чому полягає конфлікт вистави? (Не плутати із п'єсою!). Питання непросте за тих обставин, що гармонія в архітектоніці вистави відсутня. Реальна лише боротьба Хоми зі своїм страхом, маленька людина підноситься над собою, перемагає себе ("Вірую!" – останній зойк Хоми). Богдан Чернявський (Хома) перемагає жорстокість постановочних протиріч, надуманий банальний зовнішній малюнок ролі і, власне, рятує виставу від скандального провалу. Богдане, мої вітання! Вітання і балетній групі театру, без якої глядачеві було б зовсім сумно. Останнім часом балет вже рятував не одну виставу. Помітно зросли технічні якості танцівників, збільшився чоловічий склад. В тому прогресі велика заслуга балетмейстера Світлани Мельник. Але її робота в цій виставі залишає бажати кращого. Спостерігається цитування самої себе з "Лісової пісні" і повтор помилок – включення гуцульського "аркана". Звідкіля він тут узявся? Звідти, звідки й лезгинські костюми у "нечисті"? Не політкоректно, шановні! Невиразний драматургічний розвиток нічних епізодів, обмежена хореографічна лексика. А епізод гвалтування Хоми на колесі Панночкою у виконанні відомої артистки взагалі за межею пристойності. Невже не можна було знайти молодшу, стрункішу, вправнішу виконавицю, а не соромити вокалістку, у якої з танцями і пластикою завжди існували проблеми і якій не перепало не те що пісні, а й репліки у виставі? Перепрошую, де логіка? Двом вокалістам, народному артисту України Василеві Голубу та артисту Сергію Озерянку, поталанило більше. І хоч вони в драматичних ролях Спирида й Дороша виглядають досить блякло, але дует а-капела проспівали чудово.
Постать у виставі Панночки (Тетяна Любченко) не зрозуміла ні в концептуальному плані, ні з точки зору банальної логіки. Що воно, хто воно? Інформація надається лише її оточенням. Сама ж вона чомусь всю першу дію бігає негліже серед білого дня з розплетеним волоссям, робить якісь паси руками, гигикає, одного разу щось "някнула", що саме – розібрати було неможливо (плаский і слабкий природній голос), тричі впродовж вистави змінила костюми і нарешті у фіналі виступила в ролі повітряної гімнастки (знай наших!).
Вважаю, що саме фінал вистави – найефектніший її епізод! У ньому нарешті я впізнала і одного з постановників вистави – режисера Влада Шевченка, якого люблю й ціную як людину театру, працездатну, працелюбну, щедро наділену від природи режисерськими здібностями. Вони за певних обставин можуть розвинутися в талант, яким пишатиметься Полтава. Але… я не випадково вживала слово “постановники”. Окрім руки режисера, балетмейстера, художника, відчувалася ще одна – художнього керівника театру, який у міру своїх професійних здібностей, але необмежених амбіцій засунув по лікоть руку в чужу виставу, чим завдав їй величезної шкоди, дезорієнтуючи молодого режисера й артисті
в. У Влада Шевченка є, в чому я особисто мала змогу переконатися, природне відчуття форми, фантазія. Він належить до іншого покоління, і вкрай небезпечно ламати його вистави під себе. Йому й без того загрожує небезпека за відсутності гідної конкуренції зламатися – захворіти "зоряною" хворобою або потрапити в лабета "доброзичливців". Саме їх опікою й було ліквідовано цікавих режисерів у театрі. Не кожен може витримати пресинг "начальства". Але там, де починається компроміс, закінчується мистецтво. Результат – наочний.