– Анатолію Володимировичу, ви свідомо присвятили своє життя цій професії чи допоміг випадок?
– Допоміг випадок. Я вступив учитися у рідному Тернополі на вечірнє відділення інженерно-будівельного факультету Львівського політехнічного інституту – хотів бути будівельником. А потім мої друзі-однокласники загітували перейти у групу механіків хіміко-технологічного факультету цього ж інституту, вже на стаціонар – спеціалізація з механічного обладнання, будівельних матеріалів та конструкцій, і я перейшов, не уявляючи навіть, що це за фах. А він передбачав роботу на усіх заводах будівельної індустрії – цементних, фарфорових, фаянсових, склозаводах. За цегельні тоді й не згадували, це було щось таке доісторичне, непрестижне, непотрібне. У моді були бетон, залізобетон, цемент, скло, масово будувалися заводи залізобетонних виробів і домобудівельні комбінати. Усю свою практику я пробув на цементних і склозаводах. І що таке завод цегельний, уявляв слабенько. По закінченні ж вузу в мене був вибір: їхати не туди, куди направлять, а куди погоджуся із запропонованого, бо вчився нормально і був старостою групи. Запропонували, зокрема, Малобудищанський завод автоматизованого виробництва цегли у Полтаві. Я приїхав, а тут працював невеличкий старий цех, який доживав, казали, останні роки, і посеред чистого поля стояла одинока стіна нового заводу. На цей майбутній завод, управління якого вже працювало, мене й прийняли. Та роботи ж не було. Зріла думка вже їхати звідси, але ці заводи входили у систему тресту будматеріалів, і його керуючий запропонував перейти на Полтавський комбінат будівельних матеріалів у відділ головного механіка. Так і працюю тут з 1972 року.
– Отже, у вашій трудовій книжці лише два записи?
– Трохи більше. Я три роки працював столяром на меблевій фабриці, поки вчився у Тернополі. А після приїзду до Полтави був направлений на рік у Молдавію пускати новий автоматизований цегельний завод. Та коли тепер приймаємо на роботу людей, мені інколи страшно стає від їхніх трудових – за рік по кілька записів. Я такого не розумію. Звісно, є період пошуків, але колись треба зупинитися.
– Чи схвалювали ваш професійний вибір батьки?
– І тоді, і тепер молодь слабо уявляє, “на кого” вчиться. І я, і батьки мої теж не уявляли. Бо спеціальність не була поширеною. На факультеті, де вчилися 2,5 тисячі студентів, за нашим фахом готували тільки одну групу з 25 чоловік.
– Батьки завжди заповідають дітям дотримуватися певних життєвих принципів. З висоти літ як ви оцінюєте своє життя – чи виконали батьківські настанови?
– Думаю, виконав. Мої батьки прості люди, все життя пропрацювали: батько – столяром, а мати – полірувальницею на меблевій фабриці. Вони навчили мене трудитися. Я працював із восьмого класу. Спочатку під час літніх канікул. У Львові в студентські роки теж підробляв – і плакати малював, і освітлення підключав, і вагони розвантажував, – як усі студенти тоді. І ще батьки завжди казали: стався до людей так, як ти хочеш, щоб люди ставилися до тебе. Не було в сім’ї ні заздрощів, ні злості. Батько був як патріарх усього роду, завжди до нього їхала вся рідня, всіх приймав, коли треба, мирив. Він закінчив тільки початкові класи у школі, але мав від природи розум, життєву мудрість.
– Чи пам’ятаєте людей, яким, окрім батьків, завдячуєте як людина і професіонал своїм становленням?
– Коли я приїхав у Полтаву, трестом керував Володимир Андрійович Логінов. Він дуже підтримував молодих спеціалістів. Якби не він, хтозна, можливо, я б у Полтаві й не залишився. І заступники в нього були розумні. Знаючи з власного досвіду, як важлива на перших етапах становлення спеціаліста підтримка і моральна, і матеріальна, я, коли став директором комбінату, постарався усім, хто проробив два-три роки, дати квартири – ми тоді збудували будинок. Практично з тих фахівців, які тоді одержали житло, сімдесят відсотків і досі працюють на “Кераміку”.
– Нинішні умови ведення бізнесу вимагають уміння аналізувати і прогнозувати ситуацію на ринку. Свого часу ви втримали завод “на плаву”, і “Керамік” залишився єдиним у Полтаві й найбільшим в області цегельним заводом. Це – результат економічних знань чи інтуїтивних дій?
– Ми нині кажемо, що в радянські часи була погана бюрократична, партійна система. І все ж – система, яка давала певні потрібні знання. Існувала серйозна школа відбору і підготовки кадрів. Ми щороку їздили на навчання в Київ, один раз на два роки – в Москву. І вже у ті часи, до перебудови, серйозні економісти готували нас до того, що відбудуться різкі зміни і працювати доведеться в інших економічних умовах, бо при тодішніх країна довго не протягне. А ще одні добрі люди мене вчили, що у час розрухи, коли багато хто мав можливість нахапати – і хапали, і купували квартири, машини і малинові піджаки, – не брати з них приклад, не гнатися за моментальною вигодою; заробив копійку – вклади її у виробництво, мине якийсь час, і вона повернеться. Хоча був період, коли ми не знали, що буде завтра, післязавтра. Ви ж бачите, новіші від нашого заводи “порізали”, знищили. На нас також чинили шалений тиск, потрібен був брухт, а не виробництво. Нас запевняли, що завод старий і неперспективний. Але ми були переконані, що не можна так – “порізати”, одержати енну суму грошей, а далі хоч трава не рости. Я на це ніколи не піду. Державну казну наповнює виробництво, а не збір метало-брухту. Ми вистояли. Завод має свої традиції, є основним постачальником цегли у Полтаві й Полтавській області. Нині у нас працює 430 чоловік, вони за рахунок роботи на “Кераміку” утримують свої сім’ї.
– Які завдання ставите перед собою тепер?
– Грандіозних планів ми не складаємо. Розповім про найближчі, реальні. Ми серйозно реконструюємо майданчик на основній виробничій ділянці по вул. Кагамлика: встановлюємо нову формувальну лінію, новий потужніший прес. Плануємо реконструювати пічне відділення з метою економії газу. Це великий обсяг робіт. А крім того, вирішуємо питання будівництва нового заводу на Супрунівському кар’єрі. Є домовленість із проектантами, інвесторами, постачальниками обладнання. До речі, 25 відсотків обладнання вже закуплено і завезено. Зараз ведемо активну роботу з проектними організаціями та постачальниками обладнання. Дуже приємно, що міська і районна адміністрації підтримують нас у прагненні побудувати сучасний цегельний завод у нашому місті. Потужність нового заводу – 60 млн умовних цеглин, зможемо випускати облицювальну цеглу і поротон (керамічний камінь порожнистістю понад 50%, що використовується для кладки стін). Орієнтовна вартість заводу – 20 млн євро. В Україні працює п’ять-шість таких заводів, ще два-три – у стадії будівництва.
– На “Кераміку” тепер династія Гурніків – ви, дружина, син. Не шкодуєте, що й син пішов вашою стежкою?
– Син спочатку випробовував себе то в одному, то в іншому бізнесі, потім прийшов сюди допомагати, йому сподобалося. А мені треба комусь передати знання, досвід, щоб “Керамік” розвивався й далі. П’ятдесят років заводу відзначили минулого року, сподіваюся, що заводчани відзначать і сторіччя підприємства.
– Як ви оцінюєте перспективи будівельної галузі, зокрема будівельної індустрії, у Полтаві, в області, в Україні?
– Будівельна галузь – це барометр всієї економіки. Коли в економіці починається спад, першою падає будівельна галузь. А як тільки з’являються перші ознаки оздоровлення, першим оживає будівництво. В останній рік ми відчули, що будівництво зростає і в Полтаві, і в Україні. Проблеми виникають через ціни на енергоносії. Складно прогнозувати, яка буде ціна газу наступного місяця. Треба враховувати й те, що при наших застарілих технологіях є ціновий поріг, після якого галузь не виживе. А обсягів, до яких будівельникам треба докласти рук,
– непочатий край. У Полтаві почали забудовувати центральну частину міста. Правильно роблять. Місто змінюється на наших очах. Однак треба будувати і соціальне житло. Далеко не всі можуть купити квартири в центрі – по півтори тисячі доларів за квадратний метр. У молодих сімей перспективи отримати житло надзвичайно малі. Тому місту треба вирішувати питання виділення земельних ділянок без знесення старого житла, з пошуком вигідніших засобів, матеріалів, умов, щоб здешевлювати будівництво. Ми теж готові брати участь у такій програмі. Торік ми випустили 2,5 млн штук цегли марки 125, а цього року хочемо наростити обсяги до 5–6 млн. Ця цегла – для облицювання стін при кладці. З нею працюють акціонерні товариства “Полтаватрансбуд”, “Цивільбудінвест”, використовують на тих будинках, де не потрібна різноманітна кольорова гама. Якість її майже не поступається якості харківської цегли або цегли “Слобожанської кераміки”, а за ціною майже вдвічі дешевша. Це, звичайно ж, впливає на вартість квадратного метра. Більше того, якщо наростити випуск, можна мінімізувати ціну.
– Що для “Кераміка” може змінитися зі вступом України в СОТ?
– Для будівельної галузі гірше не буде від вступу України в СОТ. З Європи в Україну ніхто не повезе продавати цеглу, керамзит тощо.
– Але ж із Польщі везуть будівельні матеріали.
– Везуть. Той же поротон. А чому везуть? Тому що в нас ніхто не виробляє його. Як тільки почнуть виробляти, припинять завозити. Пригадуєте, як на базарі було повно продуктів харчування з Польщі? А тепер немає, бо запрацювали українські товаровиробники. Нам навіть легше буде, якщо країна стане членом СОТ, простіше стане запозичувати технології, купувати обладнання, не буде митних тарифів.
– Що, на вашу думку, треба зробити для підтримки вітчизняного товаровиробника?
– У нас так багато розумних, із різними науковими ступенями людей, які дають рекомендації. Тільки нічого не змінюється… На мій погляд, по-перше, треба спростити податкову систему. Чому б не платити один податок, і хай держава ділить гроші, як хоче. Увесь світ так працює. А ми платимо в різні фонди. І, по-друге, треба, щоб усі працювали за однаковими правилами. Ми платимо за рік 6 млн грн податків, а хтось працює за єдиним податком, до речі, більшість цегельних заводів так і працює. Підприємство не може конкурувати з підприємцями. Ми теж можемо поділити підприємство на окремі цехи, тільки хто від цього виграє? А інші так і роблять. І справа не в тому, що вони не хочуть платити, а в тому, що розмір податку повинен бути прийнятним – скільки людина може заплатити, а не стільки, скільки з неї хочуть узяти.
– У президента акціонерного товариства залишається час на відпочинок?
– Все є: сім’я, друзі, риболовля, полювання – люблю активний відпочинок. Але минулого року був разів два на риболовлі і разів чотири чи п’ять на полюванні. У нас на заводі цикл роботи безперервний. Працюємо у вихідні, свята, ділянки формовки, підготовки роблять у дві зміни, а випалу – в три. Вихідних як таких немає.
– Конкуренція не дає можливості розслабитися?
– По-перше, звик працювати. А по-друге, конкуренція справді змушує думати про завтрашній день, стимулює розвиток виробництва, покращення якості, збільшення реалізації, зменшення собівартості. Але, на жаль, у нашій країні виробниче суперництво не завжди відбувається цивілізовано. Нечесна конкуренція, рейдерські атаки, захоплення, навпаки, згубно впливають на роботу підприємств. Однак у нас є чіткі перспективи, ми докладемо усіх зусиль, щоб втілити наші плани.