Найвища оцінка для лікаря в іншому – побачитися на вулиці з квітучою, здоровою людиною, якій десятиліття тому зробив операцію… А ще – щирі слова вдячності від тисяч пацієнтів, яким він дав шанс народитися вдруге та жити повноцінним життям і багато з яких тепер називають його батьком…
Дідові заповіти і
“Прима” у зажимі…
– Володимире Миколайовичу, професія лікаря із тих, про які мріють із самого дитинства. Це ваша історія?
– Ви знаєте, як це не дивно, але ні. У школі мене більше цікавили точні науки – математика, фізика. Я брав участь в олімпіадах, займав перші місця. Закінчив Полтавську середню школу љ25 із золотою медаллю. Хотів вступати на фізико-математичний факультет Київського університету. А про медицину тоді у мене навіть і думки не було.
– Зазвичай, коли ми обираємо свій життєвий шлях, поруч є той, хто вчить, наставляє, дає поради. Хто був для вас такою людиною?
– Найавторитетнішою людиною для мене, безперечно, був дід, Данило Федорович Шевченко. Він очолював радгосп імені Шевченка Полтавського району. До речі, всі сади, які у свій час буяли цвітом навкруги Полтави, – його заслуга. Дід був дуже простою людиною, хоча мав звання Героя Соціалістичної Праці. Все життя я живу за його заповітами, йому завдячую всім, чого досяг. Першим заповітом було ніколи не вступати в жодну з партій. Хоча сам він був комуністом, починаючи з 1917 року, членом бюро обкому партії, будьонівцем. Другий – стати лікарем. “Це найкраща професія, потрібна у будь-які часи, за будь-якої влади. Багатим ти ніколи не будеш, але не будеш і бідним”, – так сказав мені дід. Його немає на цьому світі з 1975 року, але всі ті слова збулися…
Та більше, напевно, вплинув приклад батька, який працював фельдшером, обслуговував Полтавський район. Коли я вчився у другому класі, а моєму молодшому братикові був лише рік, батько вступив до Харківського медичного інституту. Я добре пам’ятаю, як він приїздив додому лише раз на два тижні, бо ночами ще й підробляв на чергуваннях. Але завжди привозив нам цукерки. Лише зараз я розумію, який то був мужній вчинок, адже він вступив до інституту вже у тридцять п’ять років, в останній “прохідний” рік. Йому навіть довелося для цього брати спеціальний дозвіл Міністерства охорони здоров’я УРСР. По закінченні інституту батько працював у хірургічному відділенні 4-ї міської лікарні, яка тоді тільки-но відкрилася. Роботи було багато, він весь час пропадав на чергуваннях. Якось немає його добу, другу… Мама зварила курячого бульйону, а я повіз його батькові в лікарню на велосипеді. Лікарня мене просто вразила. Я побачив, як одного пацієнта вивозять з операційної, іншого туди завозять… А батько у перерві між операціями вийшов на сходовий майданчик і курив “Приму”, тримаючи її у зажимі… Вся його постать так і світилася впевненістю і значимістю тієї справи, яку він робив.  Тоді я твердо вирішив, що стану хірургом.
– І після школи вступили до Харківського медичного інституту…
– Харківський медінститут уже в той час вважався одним із кращих у СРСР. Там викладали професори, які вчилися у Німеччині, Бельгії. Мені дуже пощастило, що я їх застав. До речі, інститут я також закінчив із відзнакою, без жодної четвірки.
– Не страшно було брати до рук скальпель?
– Страшно тоді, коли не знаєш, що робиш. А я із третього курсу, коли нам тільки-но почали викладати хірургію, заглядав в операційну. Уявіть, я жив на Чернишевського, неподалік від парку Горького, а хірургічне відділення було у лікарні љ17, в іншому кінці Харкова. Тричі на тиждень я їздив туди на нічні чергування. Втім, студентів там було багато, а от у святая святих – операційну – допускали далеко не всіх. Та я був дуже наполегливим. Спочатку просто стояв, дивився. Потім мені дозволили завозити пацієнта в операційну, а пізніше – навіть мити руки і бути присутнім на операціях. Досі пам’ятаю, як уночі, в перервах між операціями, разом із хірургами їв картоплю з оселедцями…
Доля і наполеглива
праця
– Вам щастило у житті?
– Думаю, що так. Але я не шукав для себе легких шляхів. Ніколи нічого ні в кого не просив, не домовлявся, не використовував зв’язки… Лише наполегливо працював із ранку до ночі. Бо “по блату” стати хірургом неможливо. Після закінчення інституту повернувся у Полтаву, в інтернатуру обласної клінічної лікарні. Потім за розподілом почав працювати хірургом у 1-й міській лікарні. Мені, як наймолодшому, діставалися здебільшого операції з видалення апендициту, грижі, такі, які, напевно, не були цікавими досвідченим хірургам із точки зору професійного зростання. А для мене то була безцінна можливість практикувати, набувати навичок. Я й днював, і ночував у лікарні. Втім, я вірю і в долю. Саме вона звела мене з учнем фундатора української хірургії Олександра Шалімова – професором Аубекіром Шамановим. Він був першим, хто захистив у Шалімова кандидатську і докторську дисертації. Професор приїхав із Харкова і три роки працював у Полтавській ЦРЛ, де тоді діяла кафедра хірургічних хвороб. Я прийшов до нього у клінічну ординатуру – це вищий щабель підвищення кваліфікації. Він проводив надскладні операції на шлунку, жовчному міхурі, підшлунковій залозі. На той час такі операції робили лише окремі спеціалісти. Працювати поруч із цим видатним хірургом було для мене не лише честю, а й унікальною можливістю опанувати ці складні операції.
– Половину свого життя ви присвятили боротьбі з підступною хворобою – раком. Чому обрали цю, напевно, найважчу в хірургії спеціалізацію?
– Взагалі-то раніше в хірургію рідко потрапляли онкохворі. По-перше, тому, що не було навіть апаратів УЗД, які нині вважаються елементарними. Тому, скажімо, нирки ми оперували в одному випадку з десяти, а зараз завдяки цьому апарату виявляємо рак на ранніх стадіях. Буває, навіть випадково, коли людина зверталася до лікаря з іншою проблемою. Тож і оперуємо зараз удесятеро більше. По-друге, більшість людей думають, що рак – хвороба невиліковна, мовляв, який сенс її лікувати?..
– Тобто?
– Не дивуйтеся. Я й сам раніше так думав. Це зараз мені легко переконувати людей, що вони житимуть. Та для цього повинно було пройти тридцять років.
– Але ж статистика свідчить, що рак – на одному з перших місць серед причин смертності…
– А як же тридцять шість тисяч вилікуваних медперсоналом нашого диспансеру онкохворих?! Це не статистика? Ці люди перебувають у нас на обліку, але ж вони живуть і працюють. Важливо це чи ні? Часто до нас привозять, здавалося б, зовсім безнадійного хворого. То що, викреслити людину з життя і все? Ні, їй треба дати шанс. Якось ми зробили операцію 72-річній жінці. Вона прожила ще три роки і померла… від хвороби серця. Але ж вона мала ці три роки! У неї збиралися діти, онуки. Ось що справді важливо.
– Кілька років тому Полтавщина займала одне з перших місць за раковими захворюваннями. Якими були причини цього?
– По-перше, наша область завжди була однією з найпривабливіших для людей похилого віку. А рак – це хвороба старіючого організму. По-друге, має значення, що свого часу на територію області завезли величезну кількість мінеральних добрив, які лежали просто неба і врешті опинялися у питній воді. Впливає також і те, що тут проходить Курська магнітна аномалія. Нині наша область за рівнем захворюваності на рак посідає шосте-сьоме місце в Україні. А взагалі крива захворюваності на рак іде вгору в усьому світі. Пояснення цього просте: людина надто віддалилася від природи. Це стосується всіх сфер діяльності: виробництва, споживання, загалом способу життя. Отож і виходить, що до захворювань на рак в першу чергу призводить цивілізація.
– А чорнобильський фактор?
– На Полтавщині він не мав такого значного впливу. Був невеликий сплеск захворювань щитовидної залози у дітей, але в цілому – ні. Зате післ
я Чорнобильської катастрофи люди стали боятися зайвого рентгенівського опромінення, тому важче виявляти рак легень на ранніх стадіях.
Найстрашніша
хвороба, позитивні
емоції і… троянди
– Все ж таки, як сталося, що перейшли працювати в онкодиспансер?
– Я вже говорив, що вірю в долю. Так-от, у певний момент я зрозумів, що переріс, так би мовити, апендицити і грижі. Відчував гостру потребу рухатися вперед, рости у професії. Саме в той час на кошти, зароблені на комуністичному суботнику, почали будувати Полтавський онкодиспансер на 420 ліжок. Мені запропонували стати у ньому завідуючим відділенням, і я погодився. А поки диспансер будували, почав працювати хірургом-онкологом. Вдень оперував, а вночі чергував на третьому поверсі нової будівлі, у “своєму” майбутньому відділенні. Допомагав, як і всі медики, на будові. Онкодиспансер відкрили в 1980 році. Треба сказати, що наш онкодиспансер став першим профільним закладом у СРСР. До цього в онкології були лише хірургія і радіологія. У 1983 році ми навіть отримали Червоний прапор Ради Міністрів тодішнього СРСР як переможці соціалістичного змагання серед усіх диспансерів країни. Та й нині у нас є все необхідне обладнання, ми не маємо потреби посилати хворого у Харків чи Київ. Все, що робиться у світовій онкології, робиться і в нас.
– Володимире Миколайовичу, скільки років ви очолюєте колектив цього закладу?
– А хіба це має значення? В моєму житті нічого не змінювалося в залежності від займаної посади. Десять років я працював завідуючим відділенням, ще десять – заступником головного лікаря з лікувальної роботи і вже майже десять працюю головним лікарем. Але як робив операції майже щодня, так і роблю. На “головування” я витрачаю стільки часу, скільки потрібно, а то все біля хворих. Чотири дні на тиждень оперую, проводжу по одній-дві операції на день. Зате мені зараз дуже легко всім цим керувати й управляти. І якщо хтось із лікарів у якомусь відділенні з чимось не впорався, я йду в операційну і допомагаю. Ніколи не тисну на підлеглих, не показую, що я головніший, ніж вони.
– З огляду на спеціалізацію закладу, напевне, важко говорити хворому про його діагноз?..
– Важко. Але я вже тридцять років це роблю. Знаєте, важливо відчувати, кому і що можна говорити. Бо те, що одна людина перенесе стійко, інша може навіть не пережити. Зараз існує думка, що слід вводити посаду психолога в онкологічних установах. А я вважаю, якщо хірург-онколог – не психолог, значить, йому нема чого тут робити. Уявіть, я скажу хворому, що в нього рак, що потрібна операція, а він піде до психолога, який переконуватиме його, мовляв, нічого страшного, ви не хвилюйтеся… Ні. Важливо, щоб це говорив саме той лікар, який оперуватиме. Тільки тоді пацієнт перенесе таку новину більш-менш нормально. Наскільки це взагалі можливо, звичайно.
– Мабуть, і не всі лікарі витримують психологічне навантаження?
– Так, у нас важко працювати. Дуже складні операції. Працювати треба день і ніч. На жаль, пацієнти і помирають. Морально дуже тяжко… Тому відсів кадрів у нас великий, та ті, хто залишається, то вже точно тямущі спеціалісти. Втім, скажу, що у нашій роботі позитивних емоційних факторів набагато більше, ніж негативних. Ця важка праця компенсується тим, що лікар знає: він робить дуже серйозну і потрібну людям справу. І, повірте, коли людина піднімається і йде від нас здорова, коли говорить: “Ви мені, як батько…”, воно того варте.
– Яка операція була найскладнішою у вашій практиці?
– А хіба є прості? Візьміть хоча б апендицит. Як помирали від нього один на тисячу пацієнтів у 20-ті роки минулого століття, так і зараз помирають. То яка це операція, проста чи складна? Можна зробити найскладнішу, і людина житиме, а можна, здавалося б, просту, а людини немає… Всі операції складні, простих не буває. Скажу навіть більше: складніших за об’ємом втручання операцій, ніж в онкології, немає. Тому звичайний хірург, нехай навіть найтитулованіший професор, із нашою операцією не впорається. А рядовому хірургу-онкологу під силу будь-які інші.
– З огляду на професію вам щодня доводиться стикатися зі стражданнями людей. Як вдається залишатися оптимістом і життєлюбом?
– Саме через професію і вдається! Крізь її призму більше цінуєш життя. Насправді у мене дуже сприятлива обстановка і вдома, й на роботі. Досі живу в будинку, який побудував мій дід, у родовому гнізді. Маю п’ятнадцять соток землі, на яких разом із дружиною виростили 168 кущів троянд. Квітами, певна річ, більше займається дружина – Ірина Анатоліївна, лікар-психіатр. Ну а я, так би мовити, на підхваті. Та виростили не лише троянди, а ще й двох синів, які також присвятили себе лікарській справі. Старшому Андрію тридцять років. Він, як і я, став хірургом-онкологом, працює у Києві, кандидат медичних наук. А молодшому Олегу лише двадцять п’ять, він лікар-рентгенолог у нашому онкодиспансері. До речі, моя теща, як і покійний тесть, – теж лікарі! Тож така ось у нас медична сім’я…
– Чим займаєтесь у вільний час?
– Ви знаєте, у мене його немає. Все життя, починаючи із 1979 року, я працював на півтори ставки, тобто з восьмої години ранку до восьмої вечора. І майже без вихідних. Привчив і своїх хірургів до того, що і в суботу, і в неділю кожен лікар повинен приїхати і подивитися хворих, яких прооперував. Та коли й випадає вільна хвилина, відпочиваю з книжкою.
– Маєте заповітну мрію?
– Так. Мрію про онуку! Справа в тім, що у нашій сім’ї і по моїй лінії, й по лінії дружини – лише хлопці. А я мрію про те, як зав’яжу онуці рожевий бантик, посаджу її на коліна і розповідатиму казки…
Хочу діждатися тієї благословенної пори, коли всі діти, всі громадяни незалежної України житимуть в духовно багатій, заможній державі.
Колектив “Зорі Полтавщини” щиро вітає давнього і незрадливого друга газети, зичить йому, його родині усіх земних гараздів.