– Народився в 1958 році у Курській області Росії. Батько й мати все життя пропрацювали у колгоспі. У школі був шибеником. За це прошу вибачення у педагогів, яким дуже вдячний за їхню науку. Зараз життя мене по-своєму перекроїло, змусило замислитися, що ми прийшли у цей світ, аби творити добро. У мене двоє братів. Один працює у Запорізькій області, інший – у Росії. Тато з мамою виховували нас у скромних умовах, тому ми цінуємо достаток і працю інших людей. Це дуже важливо. У 1984 році я з відзнакою закінчив історичний факультет Харківського державного університету. У сільськогосподарському університеті ім. Докучаєва викладав історію, філософію, політекономію. Потім одружився. А оскільки дружина з села Бутова Долина Великобагачанського району, то невдовзі переїхав жити на Полтавщину. Працював директором школи, на комсомольській, партійній роботі. У 1994 році мене обрали головою райвиконкому Великобагачанської районної ради. Потім був головою райради, райдержадміністрації, першим заступником голови облдержадміністрації. Рік тому очолив Полтавський кооперативний технікум. Моя дружина Віра Юріївна вчителює, троє синів – Артем, Тарас і Андрій – офіцери, спортсмени, не п'ють, не курять, виховані в дусі патріотизму.
– Три сини офіцери – це якась сімейна традиція, спадковість чи просто випадковість?
– Кажуть, у кожному третьому поколінні доля повторюється. Справа в тому, що обидва мої діди – офіцери. Семен Федосійович Іноземцев був офіцером царської армії, потім головою колгоспу, його у 1937 році репресували. Пройшов усю Велику Вітчизняну війну і закінчив її у Празі. Другий дід – Михайло Федорович Гончаров – був комісаром партизанського загону, його спалили живцем. Пам'ятник Гончарову стоїть у райцентрі Большесолдатське Курської області Російської Федерації. Мій дядько Василь Федорович Лебедєв, якому зараз 85 років, штурмував Берлін… Мої пращури ніколи не зраджували Батьківщині. І моє життєве кредо – я ніколи не зраджую Батьківщині, матері та ідеї, не торгую дружбою, поважаю думки інших.
Старший брат хотів стати підводником, але в останній момент передумав вступати у Ленінградське училище. Я здавав документи у Барнаульське льотне училище, але не вступив. У старшого брата син – військовий, мої сини – офіцери. Тож, певно, якась закономірність, доля є. Я їх дуже відмовляв, особливо меншого, якому Бог дав фізико-математичні здібності. В школі він перемагав на олімпіадах усіх рівнів, йому пропонували стати студентом провідних київських, харківських вузів. Сказав: "Ні, буду військовим". Зараз усі троє вже не раз говорили мені: "Тату, дякуємо, що виховував нас так. Ти зробив із нас справжніх людей".
– У чому проявлялася ця твердість?
– У тому, що я казав: "О 9-й вечора повинні бути вдома, і ніяких запізнень". Я попереджав: "Боронь Боже, дізнаюся, що ви взяли в руки цигарку чи чарку". О 6-й ранку вони вже бігли на стадіон займатися спортом. З трирічного віку ліжка застеляли самостійно, причому окантовку робили, як в армії. Виховання було по-справжньому спартанським. Зараз же вони готові хоч у космос летіти. Дай Боже, щоб уся молодь була такою, як мої сини.
– Самі теж разом із ними займалися спортом?
– Я у багатьох видах спорту мав непогані результати. Був майстром спорту з боксу, кандидатом у майстри спорту зі спортивної гімнастики, легкої атлетики. До цього часу спорт – моя стихія, яку дуже люблю. І ніколи не допускав у ньому собі поблажок.
– Ви такий же жорсткий і в роботі до підлеглих, як до синів і до самого себе?
– Я здатен іти на компроміси. Як керівник – завжди уважно вислухаю всі думки, проаналізую їх. Ще студентом, прочитавши трактати Арістотеля, я чітко засвоїв, що керівник ніколи не досягне вагомих успіхів, якщо він не опанує мистецтво управління, що полягає у знанні нормативно-правової бази, вимогливості до себе й колективу, взаєморозумінні, самоконтролі, повазі підлеглих. Але якщо бачу відверту нахабність, коли людина цілеспрямовано поводить себе неправильно, йде напролом, то у цьому випадку я буваю твердим, проявляючи жорсткість.
– Вікторе Анатолійовичу, як я зрозумів, із партійною дисципліною у депутатській фракції, яку ви очолюєте, все гаразд?
– Щоб завжди одноголосно фракція голосувала за якісь рішення сесії обласної ради – такого немає. По-перше, у нас не всі депутати є членами СПУ, по-друге, є деякі міжособистісні непорозуміння. Хоча в цілому наша фракція – 15 народних обранців, які мають колосальний життєвий і управлінський досвід роботи у багатьох сферах життєдіяльності. З точки зору потенціалу і досвіду – в нас дуже потужна, дієздатна, бойова, активна фракція, де відсутні дилетанти, котрі випадково потрапили у партію, фракцію.
– Які з питань, порушених на сесіях обласної ради, є для вашої фракції найважливішими? Якими проблемами опікуватиметеся найближчим часом?
– Усі питання, що мають актуальність для територіальної громади, ми передусім обговорюємо на засіданні фракції. Наприклад, соціалісти дотримуються тієї точки зору, що всі об'єкти комунальної власності повинні використовуватися територіальною громадою. Ми займали виважену позицію стосовно тарифної політики у житлово-комунальній сфері. Не можна повністю покласти на лопатки комунальне господарство, бо тим самим ми його знищимо. Але тарифи треба змінювати обов'язково з урахуванням дотацій, субвенції із державного або обласного бюджетів для соціально незахищених категорій населення. Депутати нашої фракції активно обговорювали можливість проведення змін у місцевому самоврядуванні. Ми дійшли висновку: якщо знищити місцеве самоврядування, то тим самим ми знищимо і першооснову формування громадянського суспільства. Я переконаний, що у держави повинна бути чітка законодавча база, де було б визначено особливості регіональної політики, пріоритети соціально-економічного розвитку кожної області. Зокрема для Полтавщини, на мою думку, пріоритетом повинні стати аграрний сектор, машинобудування, нафтогазовий комплекс, у бюджетній сфері – освіта, медицина і культура. З огляду на це треба надати право областям передусім формувати свій регіональний бюджет і направляти кошти у ці галузі, впроваджуючи інноваційні технології, а отже, і маючи кращі результати праці. Тоді загалом стан справ у державі має суттєво поліпшитися.
– Які висновки зроблені після поразки Соціалістичної партії на виборах до Верховної Ради? Чи змінилися її пріоритети?
– Висновки, звичайно, робляться. Наскільки вони будуть дієві – покаже життя. Сьогодні треба, щоб кожна регіональна організація СПУ мала власну чітку позицію і платформу. По-перше, треба не просто проголошувати надумані гасла, а чесно говорити про те, що ми можемо реально зробити. По-друге, необхідно оновлювати кадри. Треба підтримувати тих, кому зараз 30–40 років, кого поважають люди і хто має досвід роботи. Вважаю, у нашій партії багато бойових, досвідчених секретарів районних партійних організацій. На жаль, сьогодні вони знаходяться за бортом великої політики. З одного боку, ми справді програли на парламентських виборах, а з іншого – навіть у поразці можна відшукати ознаки перемоги. Перебування в опозиції дає свої переваги. Окрім того, ми згуртовані, дієздатні, маємо кадровий потенціал.
– В органах влади різних рівнів маєте достатньо своїх представників?
– Є у нас голови райдержадміністрацій, районних рад, селищні, сільські голови. Втім, на жаль, є й такі, хто до влади прийшов під егідою нашої партії, а коли ситуація змінилася – став безпартійним. Взагалі у житті існує дві сторони медалі. Перша – коли людина, нехтуючи інстинктом самозбереження, захищає Вітчизну, ближнього, а друга – коли, пізнавши владу, готова відректися геть від усього, аби тільки не втратити те, що уже має. А взагалі, коли в органах влади разом працюють представники різних політичних сил, вони обов'язково повинні шукати між собою компроміси, не нех
туючи інтересами громади. Я – лівоцентрист, правим ніколи не буду – це стійке переконання. Але завжди подам своєму опоненту руку. Так повинно бути, бо це по-чоловічому і по-людськи.
– Вікторе Анатолійовичу, у вашому кабінеті поруч з іконою – портрет Котляревського…
– Я схиляю голову перед великим нашим земляком. Дуже люблю читати, тому й зір зіпсував. Якщо бачу в книзі щось цінне, то не ляжу спати, доки не прочитаю до кінця. Люблю твори Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Михайла Драгоманова, поважаю класику, історичну літературу, аналітику, публіцистику, філософію.
– І наостанок запитання як до філософа: ви знайшли себе у житті?
– Щиро кажу: мій потенціал ще не використано на повну потужність. Я міг би зробити значно більше. Працюючи на багатьох посадах, усвідомив для себе, що важливо – не ким бути, а яким бути – Людиною з великої літери. Найголовніше зараз для мене – нести добро людям. Іншого сенсу життя я просто не бачу.