… Того лихого 33-го року осінь була сухою, як і літо. Земля порепалася, й малюнки на ній виглядали наче посічене зморшками обличчя старезного діда. 13-річна Ліза два дні нічого не їла й ледве пересувалася по хаті. Тільки-но сусіди поховали двох її братиків. А трохи раніше померли від голоду мама з татом.
Вона все ж змусила себе вийти у двір. Там було сонце і грався засохлим листям гарячий вітер. Як Ліза дісталася з Малої Павлівки до Чупахівки, сама не уявляє. Згадує тільки, що дядько і дядина, а йшла до них, поїли її якимось солодким відваром, а потім сказали:
– А тепер іди. В нас своїх голодних ротів вистачає…
Пригріли дівчину в місцевому бурякорадгоспі. У тринадцять років пішла вона працювати. Зате там їсти давали печені буряки, а коли й шматочок хліба перепадав.
Одного разу в Чупахівку, що на Сумщині, приїхав із Москви поважний гість. Як вона потім дізналася, то був Анастас Мікоян – один із кремлівських вождів. Його друг по партії Микола Бобров працював саме тут начальником політвідділу.
Завітавши в радгосп, Анастас Мікоян і побачив серед працюючих Лізу.
– У тебе що, діти працюють? – запитав у друга.
– Та то сирота, прибилася сюди з іншого району, від голоду тікала, – пояснив той.
– От і візьми це дівча в свою родину, – сказав Мікоян. – Все ж пайок державний отримуватиме…
Так опинилася Ліза Шапар в родині Бобрових. Відчула і з боку Миколи Федоровича, і його дружини Марії Іванівни, і їхньої доньки Ніни справжню любов та турботу про себе.
Але недовго тривали ті благополучні дні – до весни 36-го. А потім… Потім Миколу Боброва забрали як ворога народу. А сім'ю зіслали. Не допоміг навіть Анастас Мікоян.
А Ліза, дізнавшись, що будується "Запоріжсталь", вирішила їхати туди. Дісталася потягом до будови віку. Взяли там дівчину у воєнізовану охорону. Навчилася вона стріляти і навіть звання "Ворошиловський стрілок" отримала. Пройшла курси санінструктора, здала норми ГПО – не дівчина, а справжній боєць! У формі, підперезана ременем, портупея, та ще й наган з боку! Буяли в той час мрії в її юному серці: ось вивчуся  на інженера, працюватиму на самому заводі… Але ті мрії перекреслило страшне слово "війна".
Їхній ешелон, що віз людей у глиб країни, під Лозовою потрапив під шалений обстріл ворога. "Мессери" налетіли, як саранча. За лічені хвилини потяг перетворився на купи металу.
Ліза була серед небагатьох, хто вцілів. Холодними ночами, роззута, без одягу, голодна, дівчина пробиралася на рідну Сумщину.
Десь далеко йшли бої. Гуркотіла канонада. Село після розлуки виглядало спустошеним, безлюдним.
– Я в тил буду пробиратися, – сказала Ліза при зустрічі двоюрідному братові Митрофану.
– Не підеш ти у тил, Лізо, – заперечив той. – Надійні люди мені й тут потрібні…
З'ясувалося, що Митрофана Шапаря залишили в селі для підпільної роботи.
– Йди в Чупахівку. Побудь поки що там. А незабаром зустрінемося, – сказав на прощання.
Зустрілися вони вже в лісі, в партизанському загоні. Але, на жаль, групі Митрофана Шапаря довго воювати не довелося: на початку 1942 року за доносом зрадника підпільників було знищено. А Ліза стала зв'язковою партизанського загону імені Григорія Косовського. Не раз ходила вона по місцевих селах, одягнута, як жебрачка. Йшла начебто міняти різний крам на продукти. А сама пильним оком поглядала навколо: скільки там німців, техніки.
Якось командир групи викликав Лізу.
– Треба пройти в село Несторівщину. Є дані, що туди нагрянули карателі. Важливо перевірити…
– Знаю, де Несторівщина, – відповіла дівчина. – Це десять кілометрів звідси. Коли вирушати?
Йшла полем, раз по раз обминаючи глибокі вирви з-під снарядів. Потім пробиралася лісом. Під ногами хрустів сніг, в обличчя дув пронизливий вітер, що аж валив із ніг. А йти треба…
На дорозі – військовий пост.
– Стій! – почула дівчина різкий наказ.
Перевірили перепустку, обшукали торбину, а там – мило, голки, сірники.
– На продукти хочу виміняти, – пояснила Ліза.
Німці відпустили. А вона, виконавши завдання, рушила назад – крізь заметіль, холод, замети.
Одного разу сталося непоправне. На околиці села Мартинівка її схопили поліцаї. Обшукали й знайшли в кошику гранату, бинти, медикаменти.
– Партизанка! – заволав один з них, здоровенний, дебелий, такий пикатий.
І почав бити дівчину. Односельці з жахом дивилися, як поліцаї роздягали Лізу, били її чобітьми, а потім повели селом, знівечену, побиту, страхаючи всіх, хто не підкорився окупантам. Згодом зв'язкову зачинили в приміщенні комісаріату.
– Недовго тобі жити залишилось, – сказав отой, пикатий, – завтра розстріляємо…
У ніч перед стратою вона не зронила ані сльозинки. Все думала: як вибратися? Погляд упав на шматки бинта. І дівчина наважилася: сплела мотузку з цих шматків, вибила вікно другого поверху і під прикриттям темряви спустилася вниз.
Коли у двері мешканки Мартинівки Олександри Притики серед ночі постукали, вона злякалася:
– Хто це може бути?
Але вжахнулася ще більше, відчинивши двері: на порозі стояла роздягнена юна дівчина, вся побита, в синцях.
– Я втекла від поліцаїв, – прошепотіла закривавленими губами. – Вранці мене мали повісити…
Хазяйка разом із сусідкою обмили, перев'язали дівчині рани. А ввечері вона вирушила в ліс, до партизанів.
Коли наші почали наступати, Ліза Шапар влилася в лави діючої армії. Воювала хоробро, була поранена. Нагороджена п'ятьма медалями. Особливо страшними були запеклі бої на озері Балатон, що в Угорщині. Танк ішов на танк, скрегіт металу пронизував наскрізь. Війна їй запам'яталася, як суцільне пекло.
На фронтових дорогах Ліза зустріла судженого, який і привіз її в Полтаву. Підполковник Олексій Васильченко служив у нашому місті, вийшов тут у відставку. Коли в подружжя Васильченків після війни виникла проблема з житлом, вирішила Ліза написати листа Мікояну.
Той відгукнувся, запросив у гості. Ця зустріч відбулася на дачі подружжя Мікоянів. Після того житлове питання було, звичайно ж, вирішено.
Сьогодні Єлизавета Тарасівна вже не ходить на зустрічі з молоддю, як було раніше, – здоров'я не дозволяє. Але забутою колишня партизанка себе не відчуває: доглядає її племінниця Марія, навідуються посадовці з Київського райвиконкому Полтави, школярі. А нещодавно Єлизавета Тарасівна відправила в Суми, в музей партизанської слави, близько сорока реліквій свого партизанського і фронтового минулого: фотографії, листи, нагороди, навіть іменний наган.
– Нехай молоді вивчають по них нашу історію, – говорить ветеран. – Нехай дорожать Вітчизною. Аби ніколи не повторилося лихо, назва якому – війна…