Та й те сказати, її Олександр був сильним, здоровим, майже двометровим спортивним красенем. В усьому допомагав і їй, і молодшому братові Кості. Коли призвали його до армії, на військкоматівській медичній комісії навіть сказали, що таких міцних допризовників нині – один на тисячу. Вона, невеличка й тендітна, сама, маючи слабке здоров'я, гордилася таким сином.
А ще він був дуже добрим. У кожному листі зі служби просив молодшого брата допомагати їй, не давати нічого важкого робити, бо ж знав, що після операції мати живе з однією ниркою… Писав листи регулярно, але ніколи, жодного разу ні на що не жалівся.
Повернувшись з армії, мало розповідав про службу. Тільки одного разу, коли вона випадково зіткнулася з ним в аптеці й побачила, що він купує ліки, про які вона нічого не знає, зрозуміла, що син не все писав їй у листах…
Так, він не хотів її хвилювати. Не хотів, щоб знала, як під час військових навчань йому довелося довго пробути у холодній воді. Як захворів після того і більше року "дослужував" уже в госпіталі й демобілізувався з важким діагнозом.
Куди тільки не возила його, чим тільки не лікувала… Не вистачало на ліки грошей, влаштувалася ще на одну роботу. Та й він не здавався. Засів за підручники і самотужки вступив до інституту. Вчився добре, хоч доводилося по кілька разів на рік лежати в лікарні. Біля нього завжди крутилось багато друзів, разом ходили в бібліотеку, готувалися до сесій. Якось затримався в інституті, йшов додому пізно, коли почув крик про допомогу – у кінці вулиці троє здорованів тягли в темінь дівчину. Ні хвилини не вагаючись, один пішов проти трьох.
– Хлопці, облиште, це моя дівчина…
Не послухались, довелось розкидати нападників.
А яка радість була, коли закінчив інститут, отримав диплом. Мав кохану дівчину, збирався одружуватись. Але замість того довелося знову лягти в лікарню.
Саме в цей час відбулася одна дивна і дуже неприємна подія. Женя якраз готувалася йти до сина, як у двері подзвонили. На порозі стояла незнайома жінка з дитиною років п'яти.
– Подайте, Христа ради… – простягла руку.
– Зараз, – сказала їй, повертаючись у хату. – Вибачте, грошей не маю, нині витратилась так, що аби хто самій подав, але скибку хліба та шматок сала знайду.
По хвилині вийшла зі згортком і раптом завмерла від побаченого. Дитина, нахилившись над дверима, всуціль обписувала їх хрестиками, приказуючи: "Оце на смерть. Оце на смерть".
– Господи, що вона робить?! – злякано вигукнула Женя. – Ідіть звідси!
Що то було, вона не знає й досі. Може, сліпий збіг обставин. Але з лікарні Саша вже не повернувся. Його не стало у тридцять два. Ворожка помилилася на два роки…
Як витримуЄ в огромі такого горя материнське серце? Навряд чи хто відає… Може, помагає Господь. Підмогою Євгенії став молодший син Костя та Сашині друзі. Їх завжди було так багато у їхній однокімнатній "хрущовці". Чи то робили креслення, чи збиралися просто поспівати пісень під гітару. Та наскільки ж більше виявилось їх у її материнському горі, коли молодою лавиною ішли за труною сина. Коли, немов крилами, міцно стали по обидва боки від неї, підтримуючи під руки. Аби не впала… Аби витримала…
– Мам Женя, ми тут… Мам Женя, ми з вами…
Оте "мам Женя" і справді повернуло тоді її до життя. Воно йшло за нею із самого малечку її синочків. Так називав її Саша, а за ним чомусь саме так стала кликати вся дітвора з їхнього та прилеглих дворів. А може, й не чомусь. Адже коли виносила у двір своїм хлопчикам напечених пиріжків чи пряників, то обов'язково – у великій тарілці, з якої пригощала і всіх їхніх друзів. Чи як траплялась у когось "біда" – побилися з "чужими" або штани на паркані порвали, – йшли знову ж таки до неї.
– Мам Женя, виручіть…
Бо знали, що вона і таємницю хлопчачу збереже, і дірку на штанах зашиє. Навіть повироставши уже до 30-річного віку, вони продовжували називати її так само – мам Женя.
Ця назва перекочувала й до Сашиних інститутських друзів. І тоді, коли настав отой найстрашніший у її житті другий день після похорону сина, коли усе навколо, здавалося, втратило смисл, у двері подзвонив Сашин студентський товариш – Славік Вертій.
– Мам Женя, можна я поживу у вас тиждень-два, поки знайду квартиру? – запитав із порога.
Господи, як же вона вхопилася за ті слова, які стали для неї спасінням у горі. Сашин друг немов заповнив собою ту страшну порожнечу. Вони згадували все, що було пов'язане з сином, і здавалось, що й він сам десь тут незримо присутній, лишень вийшов за двері…
Ті тиждень-два, які Святослав попросився пожити, затяглися на півтора року. Але не подумайте, що хлопчина був тут квартирантом. Мам Женя просто пригріла його, як це завжди робило її добре і чуйне серце.
ТІльки непоказна і щира доброта притягає. Тому завжди так багато навколо неї людей. Приходять хто за порадою, хто по допомогу, а хто – поділитися радістю. І майже ніхто не звертається офіційно – Євгенія та ще й Олександрівна. Кличуть переважно довірливо – Женя або мам Женя. Оця потрібність допомогла і їй пережити найважчі часи. Допомогла зрозуміти, що не можна замикатися на своєму горі. Треба йти до людей, віддавати їм усе, що є доброго у тобі. За цим принципом вона і живе, тому й тягнуться до неї люди.
У будинку, де вона мешкає, є чимало медиків. Але коли комусь із сусідів призначають уколи, йдуть саме до неї. Навчилась їх робити, коли хворів Саша.
– Мам Женя, виручиш? – називають її так слідом за дітьми й дорослі. І вона не відмовить нікому.
Якось почула, як старенькі сусіди сваряться на хлоп'ят, що попід вікнами м'яча ганяють, – і галасують вони, і шибку он вибили. Підкликала дворових "чемпіонів":
– Хочете мати своє футбольне поле?
– Хочемо!
– А якщо мені вдасться домовитись, щоб під нього виділили землю, обіцяєте допомогти в облаштуванні?
– Та ми хоч зараз, мам Женя! Тільки скажіть…
Другого дня жінка була у Полтавській міськраді. Потрапила на прийом до радника міського голови Лідії Антонівни Буркової.
Які вже там слова вона підбирала, але переконала, що й ділянка біля будинку для футбольного поля є на місці стихійного смітника, який можна розчистити, і дуже воно необхідне для дітей. На другий же день та Лідія Антонівна сама приїхала оглянути територію. А ще через кілька днів тут загуркотіла техніка. Трактор і бульдозер розрівнювали майданчик, засипали піском канави. А коли поставили ворота й турнік, хлоп'ята оточили мам Женю.
– Можна ми самі їх пофарбуємо?
–
Звичайно, мої горобчики. І не тільки їх, – мовила вона і запропонувала: – А давайте разом відремонтуємо і пофарбуємо ще й усі лавочки та столи у дворі. Бо ж соромно буде, як на наш спортмайданчик ходитимуть звідусіль і бачитимуть у дворі поламані сидіння.
З таким завзяттям ці підлітки, мабуть, ще ніколи не трудились. Через тиждень двір сяяв чистотою й ошатністю, а на відремонтованих лавочках сиділи літні сусіди, які тепер зовсім іншими очима дивилися на хлоп'ят.
Одного разу випадково зустріла на пізній вулиці незнайому жінку в сльозах. Хіба ж могла пройти мимо? Так дізналася, що недобрі люди вигнали її з власної квартири. Вже наступного ранку, аби захистити її, була в прокуратурі, згодом підняла на ноги правозахисні служби… Нещодавно тій жінці нарешті повернули житло. Можна зітхнути з полегшенням. А в неї на черзі вже інша турбота. Дуже шкода стареньких людей, які роками борсаються в негоду у болоті через відсутність під'їзної дороги і тротуарів до будинку љ 37 по вулиці Ветеринарній. Навіть лікарі "швидкої" постійно нарікають, що не можуть нормально добиратися сюди на виклики. Написала про це листа у міську раду. Навіть не сподівалася на швидку відповідь. А вона надійшла, ще й обнадійлива: ці роботи будуть включені в план у 2008 році.
Ось із таких турбот складається життя Жені Перепелиці, простої жінки, душевної доброти якої вистачає на всіх, хто її потребує. І, звісно ж, на родину – чоловіка Віктора, сина Костю та невістку Віту, двох чудових онуків Артурчика та Кирила, котрі її дуже люблять. Не забувають і Сашині друзі – вітають із днем народження, 8 Березня. Разом із нею провідують його у поминальний день. І тоді їй з особливим трепетом згадуються рядки його улюбленого поета Булата Окуджави:
Візьмімося за руки, друзі,
Щоб не пропасти поодинці.
Оце, здається, і все, що я хотіла розповісти про звичайну жінку, яку ви бачите на фото. Правда ж, вона схожа якимось внутрішнім світлом на добрих героїнь улюбленої кількома поколіннями кінострічки "Дівчата"? Ну, а якщо когось цікавлять її анкетні дані, то таких, напевне, розчарую: нагород не удостоєна, високих посад не займає. Хоча робить наше життя чистішим і світлішим. До цього спонукає її не тільки небайдужа душа, а й скромна посада прибиральниці. А прибиральниць у нас, як відомо, не нагороджують. Та звання, на мій погляд, у неї є. Хоча й не офіційне, зате сповнене такої надзвичайної теплоти, про яку можна тільки мріяти:
– Мам Женя…