"Це потужна постать у юридичних колах України та багатогранна особистість, наділена щирою і щедрою душею, глибинним розумом, українською ментальністю, патріотичними почуттями та гідністю. Посадовець, який вершив долі людей, але завжди прагнув бути по-справжньому справедливим та сумлінним служителем Феміди і слугою народу".
Цій службі Володимир Кривобок віддав майже тридцять років свого життя, одержавши за те чимало нагород, серед яких – медалі "Ветеран праці", "За мужність в охороні Державного кордону України", "10 років Внутрішніх військ МВС України", "10 років міліції України", ордени Святого Рівноапостольного князя Володимира ІІІ та ІІ ступенів, "Різдво Христове 2000" ІІ ступеня, був лауреатом регіонального рейтингу "Харків'янин століття" (2001 рік) та "Харків'янин року 2001" у номінації "Державні і суспільні діячі".
Народився Володимир Кривобок 2 березня 1948 року в селищі Велика Кохнівка на околиці Кременчука. Тож напередодні ювілею ми зустрілися з ним в офісі Харківської обласної організації Союзу юристів України.
– Володимире Васильовичу, сьогодні через "Зорю Полтавщини" ви маєте змогу, так би мовити, повернутися до своїх земляків, поспілкуватися з ними. Часто згадуєте Полтавщину, рідні краї?
– Я щасливий тим, що народився у наддніпрянському краї, в Кременчуці. Слобожанщині якраз і не вистачає тих річок, які має Полтавщина, в першу чергу таких, як Дніпро-Славутич, як тиха Ворскла, Сула, Удай, Хорол, Псел. І лісів, і такої мальовничої природи мені не вистачало, коли жив на Донеччині, та частково і тут не вистачає. Майже півжиття – до 30 років – я жив у Кременчуці. Там пішов у перший клас, досі пам'ятаю свою першу вчительку Марію Петрівну Кізієву. І пам'ятаю, як мама привела мене до школи з великим букетом чорнобривців. Навчався на "відмінно" і "добре", останні два роки – у школі робітничої молоді. Батько мріяв, щоб я здобув вищу освіту, став юристом – це збігалося і з моїм бажанням. Закінчив Київський державний університет імені Тараса Григоровича Шевченка, юридичний факультет. Згодом – із відзнакою – Національну юридичну академію. І пройшов шлях від стажиста-слідчого прокуратури Крюківського району міста Кременчука до прокурора Полтавської, Донецької, Харківської областей, став заслуженим юристом України. І дуже радий, що цим званням іще встиг порадувати мого батька – його не стало через кілька днів після указу президента про нагороду. Пам'ятаю досі його наказ: "З людьми розмовляй так, як ти хотів би, щоб розмовляли з тобою". В прокуратуру Крюківського району Кременчука я прийшов, маючи достатній життєвий досвід, – після роботи секретарем міськкому комсомолу. Мене обрали секретарем об'єднаної партійної організації прокуратури і суду Крюківського району Кременчука, тож від життя міста, району я не віддалявся. Потім був помічником прокурора, пізніше – прокурором у Миргороді. У 1981-му став першим заступником прокурора Полтавської області, працював десять років на цій посаді, потім п'ять років прокурором області. А потім доля закинула в Донецьк. Полтавщина, звичайно ж, рідна область, і я дуже вдячний тодішньому першому секретарю обкому партії Федорові Моргуну за допомогу мені як молодому керівникові. Він уже тоді націлював нас на підтримку селянина, дбав про закріплення молоді на селі. Будувалися дороги, хати, і це була правильна політика. І вдячний колишньому прокурору області Михайлові Бурлакову, котрий підтримав мене, ще молодого працівника апарату прокуратури області. Працювати на Полтавщині мені було легко, бо знав багатьох керівників району по комсомольській роботі, то була дуже хороша школа в плані кадрового росту. Мене довгий час звинувачували в тому, що у мене партійні методи роботи з кадрами, а я завжди відповідав, що кращих не знаю, бо партія з кадрами працювала дуже відповідально. На жаль, сьогодні жодна з політичних партій так не працює – молоді люди не проходять службовою драбиною до керівних посад. На жаль, головою ради, райдержадміністрації може стати людина, дуже далека від розуміння своїх завдань.
– Харківську обласну прокуратуру ви очолювали три терміни?
– Ні, я був першим із прокурорів областей у незалежній Україні, який був призначений на другий термін, а працював на цій посаді сім років. Але це третя область, де я працював прокурором. І колись у мій ювілей друзі пожартували, видавши "указ": прибрати прокурорські кордони між Полтавською, Харківською і Донецькою областями!
– Володимире Васильовичу, ваша професія якось позначилася на вашій долі?
– Обов'язково. В радянські часи кожен юрист мріяв працювати в прокуратурі, вона тоді була на вершині, як нині – суд. Туди відбирали кращих. А сьогодні, якщо запитати випускника юридичної академії, де він хотів би працювати – в міліції, в прокуратурі чи в суді, – той відповість: у суді. Тоді прокурор області був членом обкому партії, депутатом – не на других ролях. Я одержав те, про що мріяв, і сьогодні передаю свій досвід молоді, працюючи на 0,25 ставки доцентом юридичної академії, зокрема й на факультеті, де навчаються слухачі з вищою освітою, мають три роки стажу, готуються стати магістрами і працювати в суді.
– Часто чуємо, що потрібні конституційні зміни у вашій сфері. Ваші пропозиції щодо цього Генеральною Прокуратурою були враховані?
– Потрібні, з моєї точки зору, конституційні зміни в цілому в Україні, щоб ми нарешті вирішили, в якій державі будемо жити – президентській чи президентсько-парламентській, чи парламентській, чи парламентсько-президентській… Нам ці зміни обов'язково потрібні, й починатися вони повинні з Верховної Ради. Я вважаю, що 450 депутатів – це занадто багато, нам досить і 300. Чи навіть 225. Давайте порівняємо це з тим, що мають наші сусіди в Росії, територія якої дуже велика, а населення втричі більше, ніж в Україні: там у Думі так само 450 депутатів! Окрім того, я за мажоритарну систему виборів. Сьогодні в органи місцевої влади – від сільської до обласної ради – обираємо кандидатів у депутати за партійними списками, не кажучи вже про Верховну Раду. Зв'язку між виборцем і депутатом через це взагалі немає – депутати всіх рівнів відірвані від своїх виборців. Вони їм не підзвітні, вони нічого для них не роблять. Залишилася лише фраза: депутат – слуга свого народу, але в ній немає і відсотка правди! Це при тому, що в суспільстві стільки нерозв'язаних проблем! До рад усіх рівнів мають іти кращі з кращих, особистості, а сьогодні за списками ми обираємо "кота в мішку", добре, якщо хоча б п'ятьох кандидатів із того списку знаємо. Багато хто критикує систему, в якій ми жили раніше. Так, вона мала чимало недоліків, але людина знала, наприклад, що вона може отримати квартиру за рахунок держави. Я проти того, щоб держава давала безплатне житло, але держава повинна забезпечити людину таким заробітком, який дасть їй змогу купити собі житло. А хто купить сьогодні в Полтаві чи у Харкові двокімнатну квартиру на 50–70 квадратних метрів, коли один метр коштує тисячу доларів у Полтаві, а в Харкові ще дорожче? Якщо порівняти ціну із зарплатою, то зрозуміло, що людині життя не вистачить, аби такі гроші заробити! Партії повинні шукати шляхи, як допомогти молодим сім'ям у таких проблемах, і повідомляти про те, що вони конкретно пропонують для їх вирішення. А не поливати брудом одна одну…
– А щодо правової реформи?
– Мені найближча прокуратура, тому говоритиму про цю сферу. Вважаю, що Генеральний Прокурор України не повинен бути таким залежним від політичних сил, як він залежний сьогодні. Він повинен працювати на державу, на народ України, а не на певні політичні сили. На різних засіданнях, зокрема на конференції Ради ОБСЄ, я вносив пропозиції щодо того, як повинен призначатися Генеральний Прокурор. Згідно зі старою (до внесення змін) Конституцією
1996 року прокурор призначався зі згоди Верховної Ради, а звільняти з посади його міг своїм указом Президент без такої згоди. Я одним із перших заговорив про це у ЗМІ, і мені приємно, що ці зміни внесені у діючу Конституцію. Говорив я і про підслідність, яка була обов'язковою для органів прокуратури: навмисне вбивство, згвалтування і таке інше. Слідчих прокуратури треба звільнити від цього, бо якщо вбивство скоює неповнолітній, слідство веде слідчий органів внутрішніх справ, а якщо дорослий – тоді слідство веде слідчий прокуратури. Де ж логіка? Кримінальні справи свого часу вели тільки слідчі прокуратури, тоді логіка була. І ці зміни також внесені до Кримінально-процесуального кодексу. Не знаю, чи продовжується у нинішній Верховній Раді робота над законом про прокуратуру. Я був включений до робочої групи, яка над ним працювала, існує п'ять законопроектів, із них треба зробити один і винести на обговорення. На жаль, до цього депутати нової каденції, певне ж, не дійшли, бо ми бачимо, як "працюють" народні обранці…
– Що головне для вас на новій посаді сьогодні?
– Союз юристів України об'єднує колег, які працюють у Прокуратурі України, Міністерстві внутрішніх справ, Службі безпеки, в судових органах. Харківська обласна організація, наприклад, провела міжнародну конференцію з питань Болонського процесу в системі освіти, де проблем багато. І загалом я не відриваюся від проблем прокуратури. Ми вносимо пропозиції щодо змін до законів, якщо бачимо, що закони недостатньо працюють. Сьогодні я підтримую Президента щодо внесення певних змін до Конституції, бо вона недосконала.
– Володимире Васильовичу, ви часто порівнюєте добу радянську і нинішню. Коли людина була захищенішою?
– Скажу відверто: в радянські часи. Якщо права громадянина були порушені, він міг звернутися і до прокурора, і в райком партії – вживалися всі заходи, щоб допомогти. Діяло й телефонне право, але не в такій мірі, як тепер. Але якщо говорити про свободу слова, то однозначно: маємо її сьогодні, в незалежній Україні. Одначе в перехідний період, а він може тривати й декілька десятиріч, я підкреслюю, що потрібен іще нагляд прокуратури за виконавчими органами, керівниками державних установ, бо, на жаль, не всі вони виконують закони.
– Прочитала, що ваше професійне кредо – "Служити народу, а не прислужуватися", а життєвий девіз – "Менше слів, більше справ"…
– Я в житті не виконав жодної замовленої справи, ніхто не зможе мене звинуватити в чомусь подібному. Завжди діяв лише згідно із законом. І завжди прагнув створити працездатні колективи. На Полтавщині за моєї участі було збудовано та реконструйовано 15 об'єктів адмінбудинків прокуратур, на Харківщині – 16, і хоч це не першочергові завдання, але дбав про нормальні умови праці для колег.
– І батькової настанови дотримувалися?
– Все життя. І знаю, що багато людей мені вдячні за відновлені їхні права. Хоч була не одна справа, де я вимагав смертної кари, і суд погоджувався зі мною, і зал аплодував. Але, з іншого боку, була, наприклад, мати підсудного, яку не міг порадувати мій вирок…
– Ви за смертну кару?
– Я вважаю, що держава не повинна відбирати життя у людини, але смертну кару ми відмінили передчасно. Хоч вона ніколи й не впливала на кількість навмисних убивств, але держава взяла на себе великий тягар щодо довічного ув'язнення – за рахунок платників податків утримувати 20, 25, 30 років тих, хто скоїв найтяжчий злочин. Хоч для таких громадян це покарання – бути все життя за гратами – найтяжче. Таким шляхом іде Європа, і ми не можемо з цим не рахуватися.
– Ви згодні з нинішніми офіційними заявами про те, що показники розкриття злочинів у нас завищені?
– Гадаю, що статистика в усі часи не відповідала дійсності. Доки питатимуть про показники, про цифри, доти й буде завищена звітність. Колись дрібною вважалася крадіжка до 50 карбованців. А сьогодні не заводять справу про викраденого бичка, якого селянин тяжко вирощував, тепер це – дрібна крадіжка. Не показали її у звіті – значить, покращили показники.
– Про вас говорять, що ви людина патріотичних почуттів, вам близькі національні інтереси. Але у сфері вашої діяльності проявляти патріотичні почуття свого часу було непросто – тоді інакомислячих відстежували якраз органи…
– Тому я й підкреслюю, що сьогодні свобода слова – це справді свобода слова, особливо у три останні роки. В радянські часи говорити те, що думаєш, було небезпечно. У моєму житті був випадок, коли на педагогічній конференції в Кременчуці я висловив свою думку про те, що всезагальна середня освіта у нас не відповідає її вимогам, бо не кожен учень може освоїти програму середньої школи – я бачив це на прикладі своєї школи, коли із 56 випускників двох 11-х класів у вузи вступило двоє. Тоді в міськкомі партії мені сказали, що думаю я правильно, але не треба про це заявляти на таку велику аудиторію. Бо партія поставила завдання дати усім середню освіту. Я патріотично настроєна людина, бо вважаю, що нам, українцям, найкраще жити на своїй землі. Може, десь краще живеться матеріально, але духовно ніколи на чужій землі українцям краще не буде! У нас родюча земля і прекрасні люди, свій менталітет. Нині нам бракує ідей, які б згуртовували націю, програм розвитку у різних галузях, які допомогли б налагодити виробництво, але я вірю, що з часом усе це буде. А політикам треба відмовитися від спекулювання щодо питань про мову, про НАТО. І треба створити закон про порядок прийняття законів – мають бути відомі автори законів, які повинні нести за них політичну відповідальність.
– Володимире Васильовичу, ви завжди працювали з людьми, мусили вникати в їхні долі, аналізувати різні ситуації – тож маєте власний досвід, погляди, мудрість. Як вважаєте, які цінності найголовніші в людському житті?
– Порядність і чесність – це те, що необхідне кожному, щоб врешті у підсумку людині не було соромно за прожите життя. І тому завжди я закликав колег діяти лише згідно із законом. У своєму житті бачив багато зламаних доль. На щастя, я реабілітував багатьох людей, які були притягнуті до кримінальної відповідальності незаконно, але, на жаль, майже усіх – посмертно… Найбільше щастя – жити на цій землі, залишити свій слід на ній добрими справами. І я збираюся ще довго жити…
– Дім збудувати?
– Так, збудувати дім, який би у майбутньому передавався лише спадкоємцям, із покоління в покоління, як родинне гніздо. Мрію, що в Україні будуть багатодітні сім'ї, народжуватиметься більше дітей. Себе мушу критикувати – у мене одна донька Світлана, але в майбутньому сподіваюся мати онуків. У моєї прабабусі було одинадцятеро дітей!
– Що побажаєте своїм землякам?
– Полтавщина – найкраща земля в Україні, і я хотів би, щоб люди на цій землі одержували достатню заробітну плату, щоб кожна полтавська родина мала дах над головою і плекала своє родинне дерево… Мрію про те, щоб Україна в недалекому майбутньому стала не лише незалежною, але й заможною країною.
Колектив "Зорі Полтавщини" разом із читачами газети щиро вітає Володимира Кривобока з 60-річчям. Зичимо нашому землякові козацького здоров'я, аби він ще довго служив рідному народу, а також родинного щастя і всіляких гараздів.
Цій службі Володимир Кривобок віддав майже тридцять років свого життя, одержавши за те чимало нагород, серед яких – медалі "Ветеран праці", "За мужність в охороні Державного кордону України", "10 років Внутрішніх військ МВС України", "10 років міліції України", ордени Святого Рівноапостольного князя Володимира ІІІ та ІІ ступенів, "Різдво Христове 2000" ІІ ступеня, був лауреатом регіонального рейтингу "Харків'янин століття" (2001 рік) та "Харків'янин року 2001" у номінації "Державні і суспільні діячі".
Народився Володимир Кривобок 2 березня 1948 року в селищі Велика Кохнівка на околиці Кременчука. Тож напередодні ювілею ми зустрілися з ним в офісі Харківської обласної організації Союзу юристів України.
– Володимире Васильовичу, сьогодні через "Зорю Полтавщини" ви маєте змогу, так би мовити, повернутися до своїх земляків, поспілкуватися з ними. Часто згадуєте Полтавщину, рідні краї?
– Я щасливий тим, що народився у наддніпрянському краї, в Кременчуці. Слобожанщині якраз і не вистачає тих річок, які має Полтавщина, в першу чергу таких, як Дніпро-Славутич, як тиха Ворскла, Сула, Удай, Хорол, Псел. І лісів, і такої мальовничої природи мені не вистачало, коли жив на Донеччині, та частково і тут не вистачає. Майже півжиття – до 30 років – я жив у Кременчуці. Там пішов у перший клас, досі пам'ятаю свою першу вчительку Марію Петрівну Кізієву. І пам'ятаю, як мама привела мене до школи з великим букетом чорнобривців. Навчався на "відмінно" і "добре", останні два роки – у школі робітничої молоді. Батько мріяв, щоб я здобув вищу освіту, став юристом – це збігалося і з моїм бажанням. Закінчив Київський державний університет імені Тараса Григоровича Шевченка, юридичний факультет. Згодом – із відзнакою – Національну юридичну академію. І пройшов шлях від стажиста-слідчого прокуратури Крюківського району міста Кременчука до прокурора Полтавської, Донецької, Харківської областей, став заслуженим юристом України. І дуже радий, що цим званням іще встиг порадувати мого батька – його не стало через кілька днів після указу президента про нагороду. Пам'ятаю досі його наказ: "З людьми розмовляй так, як ти хотів би, щоб розмовляли з тобою". В прокуратуру Крюківського району Кременчука я прийшов, маючи достатній життєвий досвід, – після роботи секретарем міськкому комсомолу. Мене обрали секретарем об'єднаної партійної організації прокуратури і суду Крюківського району Кременчука, тож від життя міста, району я не віддалявся. Потім був помічником прокурора, пізніше – прокурором у Миргороді. У 1981-му став першим заступником прокурора Полтавської області, працював десять років на цій посаді, потім п'ять років прокурором області. А потім доля закинула в Донецьк. Полтавщина, звичайно ж, рідна область, і я дуже вдячний тодішньому першому секретарю обкому партії Федорові Моргуну за допомогу мені як молодому керівникові. Він уже тоді націлював нас на підтримку селянина, дбав про закріплення молоді на селі. Будувалися дороги, хати, і це була правильна політика. І вдячний колишньому прокурору області Михайлові Бурлакову, котрий підтримав мене, ще молодого працівника апарату прокуратури області. Працювати на Полтавщині мені було легко, бо знав багатьох керівників району по комсомольській роботі, то була дуже хороша школа в плані кадрового росту. Мене довгий час звинувачували в тому, що у мене партійні методи роботи з кадрами, а я завжди відповідав, що кращих не знаю, бо партія з кадрами працювала дуже відповідально. На жаль, сьогодні жодна з політичних партій так не працює – молоді люди не проходять службовою драбиною до керівних посад. На жаль, головою ради, райдержадміністрації може стати людина, дуже далека від розуміння своїх завдань.
– Харківську обласну прокуратуру ви очолювали три терміни?
– Ні, я був першим із прокурорів областей у незалежній Україні, який був призначений на другий термін, а працював на цій посаді сім років. Але це третя область, де я працював прокурором. І колись у мій ювілей друзі пожартували, видавши "указ": прибрати прокурорські кордони між Полтавською, Харківською і Донецькою областями!
– Володимире Васильовичу, ваша професія якось позначилася на вашій долі?
– Обов'язково. В радянські часи кожен юрист мріяв працювати в прокуратурі, вона тоді була на вершині, як нині – суд. Туди відбирали кращих. А сьогодні, якщо запитати випускника юридичної академії, де він хотів би працювати – в міліції, в прокуратурі чи в суді, – той відповість: у суді. Тоді прокурор області був членом обкому партії, депутатом – не на других ролях. Я одержав те, про що мріяв, і сьогодні передаю свій досвід молоді, працюючи на 0,25 ставки доцентом юридичної академії, зокрема й на факультеті, де навчаються слухачі з вищою освітою, мають три роки стажу, готуються стати магістрами і працювати в суді.
– Часто чуємо, що потрібні конституційні зміни у вашій сфері. Ваші пропозиції щодо цього Генеральною Прокуратурою були враховані?
– Потрібні, з моєї точки зору, конституційні зміни в цілому в Україні, щоб ми нарешті вирішили, в якій державі будемо жити – президентській чи президентсько-парламентській, чи парламентській, чи парламентсько-президентській… Нам ці зміни обов'язково потрібні, й починатися вони повинні з Верховної Ради. Я вважаю, що 450 депутатів – це занадто багато, нам досить і 300. Чи навіть 225. Давайте порівняємо це з тим, що мають наші сусіди в Росії, територія якої дуже велика, а населення втричі більше, ніж в Україні: там у Думі так само 450 депутатів! Окрім того, я за мажоритарну систему виборів. Сьогодні в органи місцевої влади – від сільської до обласної ради – обираємо кандидатів у депутати за партійними списками, не кажучи вже про Верховну Раду. Зв'язку між виборцем і депутатом через це взагалі немає – депутати всіх рівнів відірвані від своїх виборців. Вони їм не підзвітні, вони нічого для них не роблять. Залишилася лише фраза: депутат – слуга свого народу, але в ній немає і відсотка правди! Це при тому, що в суспільстві стільки нерозв'язаних проблем! До рад усіх рівнів мають іти кращі з кращих, особистості, а сьогодні за списками ми обираємо "кота в мішку", добре, якщо хоча б п'ятьох кандидатів із того списку знаємо. Багато хто критикує систему, в якій ми жили раніше. Так, вона мала чимало недоліків, але людина знала, наприклад, що вона може отримати квартиру за рахунок держави. Я проти того, щоб держава давала безплатне житло, але держава повинна забезпечити людину таким заробітком, який дасть їй змогу купити собі житло. А хто купить сьогодні в Полтаві чи у Харкові двокімнатну квартиру на 50–70 квадратних метрів, коли один метр коштує тисячу доларів у Полтаві, а в Харкові ще дорожче? Якщо порівняти ціну із зарплатою, то зрозуміло, що людині життя не вистачить, аби такі гроші заробити! Партії повинні шукати шляхи, як допомогти молодим сім'ям у таких проблемах, і повідомляти про те, що вони конкретно пропонують для їх вирішення. А не поливати брудом одна одну…
– А щодо правової реформи?
– Мені найближча прокуратура, тому говоритиму про цю сферу. Вважаю, що Генеральний Прокурор України не повинен бути таким залежним від політичних сил, як він залежний сьогодні. Він повинен працювати на державу, на народ України, а не на певні політичні сили. На різних засіданнях, зокрема на конференції Ради ОБСЄ, я вносив пропозиції щодо того, як повинен призначатися Генеральний Прокурор. Згідно зі старою (до внесення змін) Конституцією
1996 року прокурор призначався зі згоди Верховної Ради, а звільняти з посади його міг своїм указом Президент без такої згоди. Я одним із перших заговорив про це у ЗМІ, і мені приємно, що ці зміни внесені у діючу Конституцію. Говорив я і про підслідність, яка була обов'язковою для органів прокуратури: навмисне вбивство, згвалтування і таке інше. Слідчих прокуратури треба звільнити від цього, бо якщо вбивство скоює неповнолітній, слідство веде слідчий органів внутрішніх справ, а якщо дорослий – тоді слідство веде слідчий прокуратури. Де ж логіка? Кримінальні справи свого часу вели тільки слідчі прокуратури, тоді логіка була. І ці зміни також внесені до Кримінально-процесуального кодексу. Не знаю, чи продовжується у нинішній Верховній Раді робота над законом про прокуратуру. Я був включений до робочої групи, яка над ним працювала, існує п'ять законопроектів, із них треба зробити один і винести на обговорення. На жаль, до цього депутати нової каденції, певне ж, не дійшли, бо ми бачимо, як "працюють" народні обранці…
– Що головне для вас на новій посаді сьогодні?
– Союз юристів України об'єднує колег, які працюють у Прокуратурі України, Міністерстві внутрішніх справ, Службі безпеки, в судових органах. Харківська обласна організація, наприклад, провела міжнародну конференцію з питань Болонського процесу в системі освіти, де проблем багато. І загалом я не відриваюся від проблем прокуратури. Ми вносимо пропозиції щодо змін до законів, якщо бачимо, що закони недостатньо працюють. Сьогодні я підтримую Президента щодо внесення певних змін до Конституції, бо вона недосконала.
– Володимире Васильовичу, ви часто порівнюєте добу радянську і нинішню. Коли людина була захищенішою?
– Скажу відверто: в радянські часи. Якщо права громадянина були порушені, він міг звернутися і до прокурора, і в райком партії – вживалися всі заходи, щоб допомогти. Діяло й телефонне право, але не в такій мірі, як тепер. Але якщо говорити про свободу слова, то однозначно: маємо її сьогодні, в незалежній Україні. Одначе в перехідний період, а він може тривати й декілька десятиріч, я підкреслюю, що потрібен іще нагляд прокуратури за виконавчими органами, керівниками державних установ, бо, на жаль, не всі вони виконують закони.
– Прочитала, що ваше професійне кредо – "Служити народу, а не прислужуватися", а життєвий девіз – "Менше слів, більше справ"…
– Я в житті не виконав жодної замовленої справи, ніхто не зможе мене звинуватити в чомусь подібному. Завжди діяв лише згідно із законом. І завжди прагнув створити працездатні колективи. На Полтавщині за моєї участі було збудовано та реконструйовано 15 об'єктів адмінбудинків прокуратур, на Харківщині – 16, і хоч це не першочергові завдання, але дбав про нормальні умови праці для колег.
– І батькової настанови дотримувалися?
– Все життя. І знаю, що багато людей мені вдячні за відновлені їхні права. Хоч була не одна справа, де я вимагав смертної кари, і суд погоджувався зі мною, і зал аплодував. Але, з іншого боку, була, наприклад, мати підсудного, яку не міг порадувати мій вирок…
– Ви за смертну кару?
– Я вважаю, що держава не повинна відбирати життя у людини, але смертну кару ми відмінили передчасно. Хоч вона ніколи й не впливала на кількість навмисних убивств, але держава взяла на себе великий тягар щодо довічного ув'язнення – за рахунок платників податків утримувати 20, 25, 30 років тих, хто скоїв найтяжчий злочин. Хоч для таких громадян це покарання – бути все життя за гратами – найтяжче. Таким шляхом іде Європа, і ми не можемо з цим не рахуватися.
– Ви згодні з нинішніми офіційними заявами про те, що показники розкриття злочинів у нас завищені?
– Гадаю, що статистика в усі часи не відповідала дійсності. Доки питатимуть про показники, про цифри, доти й буде завищена звітність. Колись дрібною вважалася крадіжка до 50 карбованців. А сьогодні не заводять справу про викраденого бичка, якого селянин тяжко вирощував, тепер це – дрібна крадіжка. Не показали її у звіті – значить, покращили показники.
– Про вас говорять, що ви людина патріотичних почуттів, вам близькі національні інтереси. Але у сфері вашої діяльності проявляти патріотичні почуття свого часу було непросто – тоді інакомислячих відстежували якраз органи…
– Тому я й підкреслюю, що сьогодні свобода слова – це справді свобода слова, особливо у три останні роки. В радянські часи говорити те, що думаєш, було небезпечно. У моєму житті був випадок, коли на педагогічній конференції в Кременчуці я висловив свою думку про те, що всезагальна середня освіта у нас не відповідає її вимогам, бо не кожен учень може освоїти програму середньої школи – я бачив це на прикладі своєї школи, коли із 56 випускників двох 11-х класів у вузи вступило двоє. Тоді в міськкомі партії мені сказали, що думаю я правильно, але не треба про це заявляти на таку велику аудиторію. Бо партія поставила завдання дати усім середню освіту. Я патріотично настроєна людина, бо вважаю, що нам, українцям, найкраще жити на своїй землі. Може, десь краще живеться матеріально, але духовно ніколи на чужій землі українцям краще не буде! У нас родюча земля і прекрасні люди, свій менталітет. Нині нам бракує ідей, які б згуртовували націю, програм розвитку у різних галузях, які допомогли б налагодити виробництво, але я вірю, що з часом усе це буде. А політикам треба відмовитися від спекулювання щодо питань про мову, про НАТО. І треба створити закон про порядок прийняття законів – мають бути відомі автори законів, які повинні нести за них політичну відповідальність.
– Володимире Васильовичу, ви завжди працювали з людьми, мусили вникати в їхні долі, аналізувати різні ситуації – тож маєте власний досвід, погляди, мудрість. Як вважаєте, які цінності найголовніші в людському житті?
– Порядність і чесність – це те, що необхідне кожному, щоб врешті у підсумку людині не було соромно за прожите життя. І тому завжди я закликав колег діяти лише згідно із законом. У своєму житті бачив багато зламаних доль. На щастя, я реабілітував багатьох людей, які були притягнуті до кримінальної відповідальності незаконно, але, на жаль, майже усіх – посмертно… Найбільше щастя – жити на цій землі, залишити свій слід на ній добрими справами. І я збираюся ще довго жити…
– Дім збудувати?
– Так, збудувати дім, який би у майбутньому передавався лише спадкоємцям, із покоління в покоління, як родинне гніздо. Мрію, що в Україні будуть багатодітні сім'ї, народжуватиметься більше дітей. Себе мушу критикувати – у мене одна донька Світлана, але в майбутньому сподіваюся мати онуків. У моєї прабабусі було одинадцятеро дітей!
– Що побажаєте своїм землякам?
– Полтавщина – найкраща земля в Україні, і я хотів би, щоб люди на цій землі одержували достатню заробітну плату, щоб кожна полтавська родина мала дах над головою і плекала своє родинне дерево… Мрію про те, щоб Україна в недалекому майбутньому стала не лише незалежною, але й заможною країною.
Колектив "Зорі Полтавщини" разом із читачами газети щиро вітає Володимира Кривобока з 60-річчям. Зичимо нашому землякові козацького здоров'я, аби він ще довго служив рідному народу, а також родинного щастя і всіляких гараздів.
Рубрика: 
