«Знепритомнію – «швидкої»     не викликайте»
І тоді вона заплакала. Щемні сльози рясно зрошували і обпікали щоки, крапали на груди. Господи, вона ще ніколи так не ридала! На мить навіть майнув сумнів: чи ж це її серце плаче, чи жива душа того втонулого хлопчика Вови, чиє перше німе прохання збурило-схвилювало її майже до нестями: «Тітонько, я так змерз! Мені холодно. Зігрійте мене».
Зігріти душу?.. А хіба вона може замерзнути? Це ж енерготінь, енергозгусток ваш, мій, чийсь – і тільки. Та Людмила Тараниченко знала (був прецедент): тіла немає, тобто воно десь – у землі чи під водою, а душа людська тут, серед нас блукаючи, зберігає болі та страхи останніх миттєвостей ще живої людини, котра ось-ось мусила розпрощатися з білим світом, як оце хлоп’я, що потонуло. Його душа тремтіла від водяного холоду і просила тепла. Ще 40 днів те відчуття мучитиме енергосутність потопельника. Опісля ж… Опісля буває по-різному. Якщо, скажімо, залишиться в земному пеклі, то і далі страждатиме.
Отже, хлопчик просив. А Людмила Олександрівна плакала і не знала, як зігріти. Ковдрою душу не прикриєш, і палаюча свічка в її правиці – також не вихід. Несподівано осінило (пішло за Інформацією, каже): впусти його душу в живе тіло! Проте в чиє тіло? Когось із присутніх на сеансі родичів Володіних? Такого в її практиці ще не було. Гаразд, нехай і впустить, та як потім випускатиме?
Несподівано для себе вирішила: впущу душу чужої дитини у власне тіло! На короткий час – будь що буде, аби не біда. Зрештою, ризиків вона не боїться.
Утім, зупинимось на мить. Нехай читач не подумає, що почав читати якийсь жахістик або щось пригодницьке. Перед вами реальна ситуація (сталося на Дніпропетровщині) з дивовижної практики народної цілительки, провидиці, енерготерапевта і медіума з Краснограда на Харківщині Людмили Олександрівни Тараниченко. Розумію, здоровий глузд ваш яро запротестує: божевільні фантазії, казки Гофмана і т.п. Однак не поспішайте. Пані Людмила спокійно запевняє: все це можливо! Для неї, певна річ, для феномена її духу. Вдумаймось: понад 800 спілкувань з душами померлих, загиблих з власної і чужої волі, за збігом фатальних обставин… Спілкується (думкою!) в присутності родичів покійного (покійної), часом «підключає» до розмови і їх – що може бути переконливіше! Чи є в Україні нашій і поза нею ще хтось із подібним талантом?!
Ви запитаєте, для чого ці експерименти? Вона відповідає: душі мертвих створюють дискомфорт живим, можуть провокувати хвороби, конфлікти, нові смерті. Їх слід виводити з дому. Куди – про це далі. Тож запасімося толерантністю.
Того ж дня, перед тим, як вдатися до експерименту (чужу душу впускала у своє тіло вперше), попросила Вовину матір і присутніх:
– Раптом знепритомнію, «швидкої» не викликайте, не варто. Ліпше облийте холодною водою обличчя і руки.
До цього простого засобу пані Людмила вдається завжди. Надто після тривалого приймання хворих – як уже йшлося, вона екстрасенс. Тоді енергетика відчутно слабшає. Вода ж повертає енергосилу, бадьорість, настрій.
Отож інтуїція сприйняла підказку, але як впустити душу в тіло? Крізь фізичні перепони душа, на її переконання, не проходить. Людській енергоінформаційній сутності потрібен вільний простір.
Поки Людмила Олександрівна роздумувала, їй чомусь захотілося позіхнути. Овва! Тої ж миті одразу відчула: душа хлоп’яти увійшла! У тілі з’явилася полегкість, воно ніби помолодшало. Що таке вуста – кватирка! Розкрилися і… в організмі уже з’явилися якісь неочікувані допіру зміни.
Щось схоже з нею відбувалося під час медитацій у психотерапевта Карабутіна в Харкові, на сеансах Чумака, Юнди, Кашпіровського.
Скажімо, за командою того ж Карабутіна вона почувалася то грайливим дівчатком трирічного віку, то дев’яносторічною бабусенцією. Дивовижні, фантастичні перевтілення! Чого тільки не навіє людина людині… І хто ото дає магам силу повелівати? Людмила Тараниченко каже: Природа, уся сила від народження, від предків, від Бога Всевишнього.
Отже, душа хлоп’яти – в ній. Що далі? З’явилося пристрасне бажання підійти до незнайомої жінки – матері Володиної – і ніжно обійняти її, як власну матір. Інтуїтивно чула: це у ній запрацювали енергозаряд, субстанція, душа хлопчика. Вона надсилу стрималася – не дай, Боже, скажуть: «Дах поїхав, втратила глузд». Однак мати покійного, ніби зрозумівши прагнення Людмили Олександрівни, сама підійшла до неї, сіла поруч на ліжко. Цілителька ж машинально опустилася навпочіпки. «Було відчуття, що тіло наче не моє, жодної зайвої ваги».
Витримала так хвилин 15, пригорнувшись, припавши щокою до грудей чужої людини, немов у далекому дитинстві до своєї матусі. Розуміла, що так не можна, що збоку все виглядає дивакувато. Але ж є непереборний потяг сина! Він, душа його ниньки зігрівається в її тілі, поруч з її власною, такою стривоженою і напруженою, залитою солоними сльозами. «Цього не передаси словами», – скаже потім.
Вона знову ридала і шепотіла словами чужого сина:
– Мамо, матусенько, рідненька, не плач, не сумуй. Прости мене за те, що образив…
Тим часом матір і сама безпомильно почула мову і душу свого Вовочки та почала гладити по голові жінку, що сиділа навпочіпки перед нею. Гладила, як свою дитину, цілувала, втішала:
– Синочку, рідненький, мій дорогий, любий, моя кровинко…
Назвати цю сцену фарсом, гіпнотичною дією медіума язик не повернеться. Та й гіпнозом пані Людмила не володіє. Мати зверталася до невидимого сина, як до живого. Вона бачила його. Бачила і чула. Сказано: бентежному материнському серцю доступно багато що. Воно в змозі одержувати інформацію телепатично, екстрасенсорно, навіть за тисячі кілометрів. Особливо коли з дітьми горе, нещастя, напасть якась. Приклади тому, сподіваюсь, читачі зустрічали.
Контакт двох тривав доти, доки Людмила Олександрівна відчула глибоку втому. Її очі ще заплющені (таким чином вона і діагностує), нарешті підводиться та просить покликати Гену, брата покійного хлопчика. Коли ж той наблизився, легенько штовхнула його в ліве плече, стисла руку. Все це помимо волі і думки, машинально.
– Братан, братан, живи за мене. Живи так, як потрібно…
Її слова були словами Володі. Якби жив, він сказав би те ж саме. Відтак глибоко вдихнула повітря і нараз відчула, що поважчала, тіло стало таким, яким було до сеансу. «Вдих був потрібен, щоб душа хлопчика вийшла», – пояснить опісля.
Ясновидиця загасила свічку, розплющила очі. Побачила довкола заплакані обличчя. «Зазвичай виводжу душі значно довше і стою, не присідаючи. А тут не змогла стояти». Бо ситуація виявилася екстраординарною. Вона опустилася на підлогу. Говорити було важко. Попросила принести холодної води. Умилася. Ще хвилин з п’ять поверталася до тями. А далі знову контакт. О, Вовина душа уже не плаче, весела, енергійна! Гріти її немає потреби.
– Я зараз, немов лампочка в торшері, – мовив хлопчик.
Коли ж Людмила Олександрівна відтворила уголос цей енергопосил, мати хлопчика зрозуміла все, і посвітліли її очі і все лице. Мабуть, вислів їй видався знайомим. Душі покійних спілкуються тими ж словами, що й за життя.
– Якщо людина була доброю, світлою, то й на тім світі – така ж, – каже чоловік Людмили Олександрівни Микола Петрович. Якщо ж покійник мав круту вдачу і брутально лаявся, то й душа його там не добирає слів. Важко повірити, але в Людмили часом вуха в’януть.
До речі, мова душі, відтворена медіумом, – переконливий тест для свідків сеансів Людмили Тараниченко. Адже вона передає мовлене енергосутностями дослівно. Родичі їхні тільки головами кивають. «Так-так, це його словечка, так говорив тільки він».
Який фінал цієї історії? У домі, де мешкає душа Вови, медіум виявила ще одну душу! Це була душа глави сім’ї. Він помер ще раніше. Звали ба
тька також Володимиром. Обидві душі, мало того, що самі потерпали від сусідства живих, ще й викликали негаразди в родині – члени її сварилися, хворіли… Уточнимо: душі мертвих не бажають зла рідним, але чомусь стають ніби його призвідцями. Їх треба було вивести з дому. Саме для цього і покликали Людмилу Тараниченко.
Куди вивести? У даному випадку – до Раю. Хоча в Едем потрапляють не всі виведені душі (ми цього ще торкнемося). І раптом осічка! Душа Володимира-старшого не виявляла особливого бажання розпрощатися з ріднею… Людмила Олександрівна вважає, що «батько хотів зняти порушення зі свого дому, яке причинив священик, котрий виконував обряд «печатання». Ні, священик зовсім не мав лихого наміру, просто обряд через незнання провів не там, де потрібно, тобто вдома. А де ж треба?
– Тільки на кладовищі! – переконана Людмила Олександрівна. – Інакше душа не піде до Раю, залишиться в пеклі, тобто страждатиме серед нас, живих. І хибною є думка, що земля скрізь однакова. Мовляв, вдома її «печатай» чи на могилках – немає різниці. Різниця велика! Бо печатається не земля. Печатається покійник разом з місцем поховання. І тільки біля могили обряд і повинен виконуватися – її настанова.
Зрештою, що таке обряди? Церковні, народні… Автор схильний, як і Людмила Тараниченко, вважати, що це зовсім не забобони і не вигадки, як повчали колись комуністи-атеїсти. За будь-яким обрядом, в тому числі й поховальним, криються скрупульозний досвід наших пращурів, вікові спостереження земного буття, яке не обмежується тільки білим світом. Яке право ми маємо ігнорувати цей досвід? Рано чи пізно за нього візьметься серйозна наука. Як, до речі, і за вивчення таких геніальних, не побоюся цього слова, феноменів, як Людмила Тараниченко.
…У ході контактів з душами двох Володимирів – сина і батька – Людмила Олександрівна з’ясувала ще два важливих моменти. Перший: на їхньому роду лежить прокляття від діда – він наклав на себе руки. Душа самогубця не визначилася (термін Л.О.) і могла викликати смерть юних нащадків, що, власне, й сталося. Другий момент: в одній з кімнат є шкідлива річ, яку треба обов’язково прибрати геть. Душа старшого Володимира підказала, де шукати: кімната прямо по коридору, ліва шафа. Пішла з господинею, відчинила дверцята – лежить тканина, так званий рушниковий матеріал. Жінка пояснює:
– Купили на похорон чоловіка, для опускання домовини в могилу. Але ті, хто копав яму, сказали, що у них для цього є своє. Наше не використали.
(Далі буде).