Втретє головою Ради організації ветеранів Полтавщини обрано генерал-лейтенанта Костянтина Степановича Бабенка. Залунали оплески, а він, притиснувши руку до серця, схвильовано дякував сивочолим колегам за довіру. А перед очима, немов у чорно-білому кіно, один за одним спливали кадри нелегкого, але такого насиченого життя.
Спочатку було поле – безмежне, з пахощами дитинства, яке починалося за селом Толока Решетилівського району. Сюди прийшли, сповнені зоряних надій, випускники Сухорабівської середньої школи зустрічати світанок дорослості.
Він ніколи не мріяв про військову кар’єру. З діда-прадіда хлібороб, хотів прийти сюди агрономом або вчителем.
Але … завтра була війна. I Костя першим серед однокласників отримав повістку військкомату. На збірний пункт у Решетилівку юнака привіз дядько Яків і сказав племіннику: “Костю, чесно служи Батьківщині. Повертайся додому. Тебе вийде зустрічати все село…”
Село зустріло взимку 44-го бойового офіцера, за плечима якого була служба у 30-му запасному танковому полку, перше бойове хрещення під Смоленськом і перша нагорода – медаль “За бойові заслуги”. Він уже не був сором’язливим хлопчиною. До рідного, сплюндрованого фашистом, села, до батьків усього на три дні прийшов після поранення і лікування у госпіталі змужнілий старший лейтенант. Його справді зустріло все село. З болем слухав офіцер розповіді про такі довгі два роки окупації. А сам розповідав про бойові операції 3-ї гвардійської танкової армії, що воювала на І Українському фронті, про кровопролитні бої під Сталінградом, на Харківському напрямку, Курсько-Орловській дузі, про визволення Сумської, Полтавської областей, Києва, про бої в районі Фастова, Брусилова, Малина.
Після одужання – знову на фронт. Повернувся командир батареї у свій 286-й гвардійський ордена Червоної Зірки зенітно-артилерійський полк, який брав активну участь у Проскурівсько-Жмеринській, Львівсько-Сандомирській, Вісло-Одерській та Берлінській операціях.
І був бій при форсуванні Вісли. Німецький літак намагався перешкодити радянським військам. Командир батареї Костянтин Бабенко наказує збити його. Працюють наводчики Гусаров і Новиков. За кілька хвилин у небі залишився димовий шлях від грізного “Вульфа”. Незабаром командир 3-ї гвардійської армії Павло Семенович Рибалко прибув на місце й особисто перед усім строєм вручив командиру батареї і наводчикам бойові нагороди.
– Це найдорожчий мій орден Червоної 3ірки, – говорить Костянтин Степанович. – Усього батарея збила 87 ворожих літаків.
Далі – штурм рейхстагу і шлях третьої танкової на Прагу, де гітлерівці ще чинили опір.
Закінчилась війна, країна заліковувала рани, рідна земля кликала до себе. Костянтин повернувся в Решетилівку, працював у колгоспі, згодом – на партійній роботі.
І навесні 50-го зустрів він свою долю – красуню Зінаїду, одну з решетилівських вишивальниць. Побралися… Коли Костянтину Бабенку запропонували повернутися на службу в Збройні сили, він погодився. 25 переїздів, нових помешкань, нових друзів, нових посад. У Євпаторії він – командир батареї, начальник зенітно-артилерійського дивізіону, командир частини у Ленінграді, командир полку в Прибалтиці. Потім служив на Уралі й уже у званні генерал-лейтенанта майже 10 років командував зенітно-ракетними військами протиповітряної оборони Бакинського округу ППО.
Серед нагород Костянтина Степановича – 10 орденів, 26 медалей, із них 18 – бойових, три ордени і кілька медалей іноземних держав, отриманих за виконання високої місії: два роки працював спеціалістом при командуючому військами протиповітряної оборони В’єтнаму і три роки служив військовим радником у Сирії.
45 років Костянтин Бабенко віддав служінню Вітчизні. Здавалося б, можна відпочити. Виріс син Валерій, який обрав професію моряка, онук Костянтин працює на риболовецькому флоті, онук Микола – теж офіцер.
Та довго відпочивати не судилося. Запропонували генерал-лейтенанту очолити Полтавську обласну Раду організації ветеранів. Нині у генерала майже півмільйонна армія ветеранів війни, праці, Збройних сил. Літні люди… Серед них – багато самотніх, інвалідів, нужденних, обділених увагою держави, дітей. Костянтин Степанович завжди готовий прийти на допомогу. Він вважає, що головне у роботі – допомога ветеранам у вирішенні соціальних проблем. Для цього налагоджує тісний зв’язок з органами влади, органами соцзахисту, з підприємствами, де працювали пенсіонери.
Даються взнаки ветеранові фронтові рани, прожите і пережите. А найкраще допомагають від недуг завжди одні й ті ж “ліки” – величезний альбом 285-го гвардійського ордена Червоної Зірки Перемишльського зенітно-артилерійського полку. Зі світлин дивляться побратими-однополчани: командир полку Федір Федюкін, заступник командира Олексій Іванов, Герой Радянського Союзу Яків Дедок, командир батареї Юрій Савченко… І він сміливо може дивитись їм в очі, він не зрадив високим принципам честі, обов’язку, совісті.
Спочатку було поле – безмежне, з пахощами дитинства, яке починалося за селом Толока Решетилівського району. Сюди прийшли, сповнені зоряних надій, випускники Сухорабівської середньої школи зустрічати світанок дорослості.
Він ніколи не мріяв про військову кар’єру. З діда-прадіда хлібороб, хотів прийти сюди агрономом або вчителем.
Але … завтра була війна. I Костя першим серед однокласників отримав повістку військкомату. На збірний пункт у Решетилівку юнака привіз дядько Яків і сказав племіннику: “Костю, чесно служи Батьківщині. Повертайся додому. Тебе вийде зустрічати все село…”
Село зустріло взимку 44-го бойового офіцера, за плечима якого була служба у 30-му запасному танковому полку, перше бойове хрещення під Смоленськом і перша нагорода – медаль “За бойові заслуги”. Він уже не був сором’язливим хлопчиною. До рідного, сплюндрованого фашистом, села, до батьків усього на три дні прийшов після поранення і лікування у госпіталі змужнілий старший лейтенант. Його справді зустріло все село. З болем слухав офіцер розповіді про такі довгі два роки окупації. А сам розповідав про бойові операції 3-ї гвардійської танкової армії, що воювала на І Українському фронті, про кровопролитні бої під Сталінградом, на Харківському напрямку, Курсько-Орловській дузі, про визволення Сумської, Полтавської областей, Києва, про бої в районі Фастова, Брусилова, Малина.
Після одужання – знову на фронт. Повернувся командир батареї у свій 286-й гвардійський ордена Червоної Зірки зенітно-артилерійський полк, який брав активну участь у Проскурівсько-Жмеринській, Львівсько-Сандомирській, Вісло-Одерській та Берлінській операціях.
І був бій при форсуванні Вісли. Німецький літак намагався перешкодити радянським військам. Командир батареї Костянтин Бабенко наказує збити його. Працюють наводчики Гусаров і Новиков. За кілька хвилин у небі залишився димовий шлях від грізного “Вульфа”. Незабаром командир 3-ї гвардійської армії Павло Семенович Рибалко прибув на місце й особисто перед усім строєм вручив командиру батареї і наводчикам бойові нагороди.
– Це найдорожчий мій орден Червоної 3ірки, – говорить Костянтин Степанович. – Усього батарея збила 87 ворожих літаків.
Далі – штурм рейхстагу і шлях третьої танкової на Прагу, де гітлерівці ще чинили опір.
Закінчилась війна, країна заліковувала рани, рідна земля кликала до себе. Костянтин повернувся в Решетилівку, працював у колгоспі, згодом – на партійній роботі.
І навесні 50-го зустрів він свою долю – красуню Зінаїду, одну з решетилівських вишивальниць. Побралися… Коли Костянтину Бабенку запропонували повернутися на службу в Збройні сили, він погодився. 25 переїздів, нових помешкань, нових друзів, нових посад. У Євпаторії він – командир батареї, начальник зенітно-артилерійського дивізіону, командир частини у Ленінграді, командир полку в Прибалтиці. Потім служив на Уралі й уже у званні генерал-лейтенанта майже 10 років командував зенітно-ракетними військами протиповітряної оборони Бакинського округу ППО.
Серед нагород Костянтина Степановича – 10 орденів, 26 медалей, із них 18 – бойових, три ордени і кілька медалей іноземних держав, отриманих за виконання високої місії: два роки працював спеціалістом при командуючому військами протиповітряної оборони В’єтнаму і три роки служив військовим радником у Сирії.
45 років Костянтин Бабенко віддав служінню Вітчизні. Здавалося б, можна відпочити. Виріс син Валерій, який обрав професію моряка, онук Костянтин працює на риболовецькому флоті, онук Микола – теж офіцер.
Та довго відпочивати не судилося. Запропонували генерал-лейтенанту очолити Полтавську обласну Раду організації ветеранів. Нині у генерала майже півмільйонна армія ветеранів війни, праці, Збройних сил. Літні люди… Серед них – багато самотніх, інвалідів, нужденних, обділених увагою держави, дітей. Костянтин Степанович завжди готовий прийти на допомогу. Він вважає, що головне у роботі – допомога ветеранам у вирішенні соціальних проблем. Для цього налагоджує тісний зв’язок з органами влади, органами соцзахисту, з підприємствами, де працювали пенсіонери.
Даються взнаки ветеранові фронтові рани, прожите і пережите. А найкраще допомагають від недуг завжди одні й ті ж “ліки” – величезний альбом 285-го гвардійського ордена Червоної Зірки Перемишльського зенітно-артилерійського полку. Зі світлин дивляться побратими-однополчани: командир полку Федір Федюкін, заступник командира Олексій Іванов, Герой Радянського Союзу Яків Дедок, командир батареї Юрій Савченко… І він сміливо може дивитись їм в очі, він не зрадив високим принципам честі, обов’язку, совісті.