І сама, як підкреслила на урочистостях директор Полтавського художнього музею (Галереї мистецтв) Ольга Курчакова, на своїй першій виставці з уст професіоналів дізналася про те, що вона – художниця. Петро Гончар, директор музею Івана Гончара, на відкритті виставки Анастасії Трохимівни у Києві підкреслив: "Скажу без перебільшення: ми, присутні тут, бачимо народного генія. Анастасія Рак вчила Париж упродовж багатьох місяців, як треба малювати. Я вважаю, що рівень її майстерності такий, як у Катерини Білокур, Марії Приймаченко, Ганни Собачко-Шостак… Анастасія Рак – носій найрафінованіших засобів пластичного вираження. Якщо ми, художники, довго вивчаємо його в академії, то вона робить це не задумуючись. Погляньте, яка дивовижна гра кольору, форми, площини, композиції – тут є все… Анастасія Трохимівна є продовжувачем народних традицій. Це не рисування, це імпровізація, де поєднуються відомі сюжети в кожному її художньому творі".
Член Національної спілки майстрів на
родного мистецтва України, лауреат премії Катерини Білокур 1998 року Анастасія Рак народилася у селі Васильки Лохвицького району. Малою її батьки брали в Лохвицю на базар, а там вона відразу ж ішла до рядів, де продавалися картини. Не могла намилуватися ними, а вдома сама намагалася відтворити побачене. Тим паче, що і її мама любила малювати – різнокольоровою глиною у хаті на долівці. Під час війни дівчині випала лиха доля остарбайтера. Працювала на годинниковому заводі, там по-знайомилася з німецьким робітником Вільгельмом Каплером, який був ще й художником-аматором. І коли він побачив намальований українською дівчиною букет квітів, почав підгодовувати її бутербродами з маргарином і джемом, навіть за-прошував у гості додому. І допомагав Насті реалізовувати її малюнки у художніх салонах Карлсруе, де їй за кожен платили 5 пфенігів. Там, за підтримки пана Каплера, Настя опанувала і цю незвичну для наших країв техніку – живопис на склі.
Після війни, повернувшись додому, закінчила Лохвицьке педучилище, працювала вчителькою молодших класів. Вийшла заміж за військового, десять років жила на Далекому Сході. В шістдесяті роки сім'я повернулася в Україну. Анастасія Рак працювала вихователькою в дитсадку, виростила трьох дітей, двоє із них – художники. І саме її син Володимир Рак наполіг, аби мама повернулася до малювання і показала своє мистецтво людям. Перша її виставка відбулася 1990 року в Києві, у Національному музеї Т.Г.Шевченка, в інших престижних залах столиці. А в рамках Днів культури України у Франції персональна виставка Анастасії Рак відкрилася в Парижі у Музеї людини. Самобутні твори мали експонуватися там протягом місяця, але за-тримали виставку аж на вісім місяців! Це саме тоді Анастасія Трохимівна "вчила Париж, як треба малювати", провівши там кілька майстер-класів.
І полтавцям, землякам, показати мамине мистецтво, маючи це за "борг сина", вирішив Володимир Рак – художник, реставратор, дослідник малярства, старший науковий співробітник Музею народного мистецтва імені Івана Гончара. Він і розповів присутнім на відкритті виставки про її життєвий та творчий шлях. Усі промовці, яких було чимало, цього разу не боялися щонайвищих слів та епітетів у визначеннях щодо таланту і творчості нашої землячки.
– Це – шедеври, які мають глибоке коріння, занурені навіть у середньовіччя, в яких закарбована наша душа, це те, що передається з покоління в покоління… Майте на увазі – я не хвалю, я об'єктивно оцінюю, – зазначив зокрема мистецтвознавець, заслужений працівник культури України Віталій Ханко.
Козак Мамай, Різдво й Великдень, дівчата і хлопці біля криниць у садочках, янголи, птахи й тварини з людськими очима, сценки із життя селян – на перший погляд, усе тут так просто, але в кожній картині – символіка, що провокує глядача
до співпереживання, співтворчості, змушує думати, знаходити у своїй душі захоплений відгук на кожен сюжет, бо ці архетипи – там, у ній, дуже глибоко…