Звісно, що ми відгукнулися на прохання Марії Кирилівни. Незабаром у "Порадниці" з'явився матеріал "Доля Марії", в якому розповідалось про поневіряння 14-річної дівчинки, яку разом із такими ж молодими хлопцями та дівчатами у 43-му фашисти вивезли на каторжні роботи.
Її розповідь про те, якою була дорога у страшне пекло чужини, навіть через десятки літ після тих подій не могла не хвилювати:
"…Мама сльозами сходить, кладе в торбу хлібину, вишиту сорочку, полотняну спідницю. Взуття нема, то дає мені старі порвані батькові чоботи, вдягає на мене своє благеньке пальтечко. Впала перед іконами на коліна: "Пресвятая Богородице, діва Маріє, бережи мою дитину…" Тут тато не витримав, плечі затряслись, шапкою лице затулив. Узяв мене за руку і повів. Оглядаюсь – сусідки маму водою відливають.
Біля комендатури вже сім підвід хлопців і дівчат, битком набитих.
– Невже ж і дітей у неволю? – хрестяться услід жінки, плачуть старі діди".
Так, тодішня загарбницька Німеччина, яка прагнула завоювати увесь світ, потребувала молодих рук, потребувала рабів. Саме така доля була уготована і 14-літній дівчинці з Полтавщини Марії Курінній, яку, мов товар, разом з іншими бранками було виставлено на продаж у австрійському місті Тіролі. Тут її й купила стара пані, якій необхідна була наймичка, щоб доглядати 25 корів, цілі стада кіз та свиней. Непомірно важка праця впала на юні руки Марії. Коли поросились свиноматки, їй по кілька місяців доводилось жити у хліві – бути біля тварин день і ніч. Та й хазяї ставилися до невільників гірше, ніж до худоби. Брат хазяйки, бувало, нажує тютюну, виплюне його в жменю і кидає в Марійчину тарілку… Скільки сліз їй довелось пролити від тих знущань…
Та була і віддушина для Марії у тому гіркому невільницькому житті. Неподалік від хазяйських ферм розташовувався табір радянських військовополонених, яких примушували працювати тут на будівництві електростанції. Їжу для них готували на кухні, де працювали такі ж українські дівчата-невільниці. Марію Курінну хазяйка посилала возити сюди тачкою брукву, яку вирощувала на своїх землях, а назад наказувала забирати лушпиння для корму худобі. Так Марійка і познайомилася тут з Марусею Ручкою із Кременчука, яка працювала на кухні. Дізнавшись, що вони землячки, дівчата одразу обнялися і з тих пір почали дружити. Згодом разом допомагали нашим полоненим. Маруся Ручка показала Марії рівчак, по якому біг струмок із якогось джерельця. Марія крадькома наривала в господському саду яблука, кидала їх у той рівчак, і вони разом з водою допливали до кухні, звідки вже потрапляли нашим полоненим. Коли вдавалося їй щось роздобути із їжі, ховала під бруквою на тачці і так провозила в табір, де вже Маруся роздавала хлопцям.
Розповідаючи про ці та інші епізоди зі свого невільницького життя, Марія Кирилівна у листі до редакції писала:
"Спливло більше 60 літ із тих пір, а пам'ять все вертає і вертає у ті часи. Так хотілося б побачити, почути хоч когось із моїх подруг-полонянок. Звертаюся особливо до Марусі Ручки із Кременчука. Подружко моя по неволі, якщо Бог дарував тобі, як і мені, довгі літа, відгукнися до мене. Так хотілося б дізнатися про твою долю…"
Марія Кирилівна дуже сподівалася отримати вісточку саме від Марусі Ручки ще й тому, що її подруга була вагітною від радянського військовополоненого на ім'я Вася, з яким вони планували побратися. Але у травні, коли на цю територію вступили американці, Василя "відсортували" у трудармію, Марію Курінну з іншими повантажили в состави і відправили на Батьківщину, а Марусі Ручці прийшов час народжувати. Так їхні дороги розійшлися.
ПризнаЄмось вам, що після публікації матеріалу "Доля Марії" і ми в редакції, і Марія Кирилівна, яка звернулася до нас із листом у пошуках подруги, почали тривожно чекати: відгукнеться хтось чи ні? Адже спливло вже більше 60 літ від тих далеких подій, тож багатьох, про кого згадувалось у матеріалі, могло вже просто не бути в живих.
Минуло три місяці… Півроку… Рік… Не озвався ніхто. І ми тільки зітхали у відповідь на телефонні дзвінки Марії Кирилівни, врешті – перестали чекати.
І раптом – через рік! – прилітає радісна звістка:
– Озвалася! Озвалася Маруся Ручка із Кременчука! Написала листа.
З цього листа ми й дізналися про причину такого довгого її мовчання. Виявляється, Марія Карпівна Ручка через свої літа погано бачить, тому не передплачує газет. Тож і "Порадницю" (яка є додатком "Зорі Полтавщини") із розповіддю своєї подруги по неволі вона не читала. Так і канула б ця історія в безвість. Аби не якась добра душа, котра вкинула (аж через рік!) "Порадницю", де було написано і про Марію Карпівну, у її поштову скриньку. Ні вона, ні ми не знаємо й досі, яка добра людина це зробила, але щиро їй дякуємо за це. Бо тільки завдяки їй дві подруги-невільниці змогли-таки зустрітися більш ніж через 60 років…
…Колись юні дівчата, а нині сивенькі бабусі ішли назустріч одна одній. І та, і та від хвилювання тримались за серце.
– Марієчко! – дріботіли сльози по мережаних роками щоках.
– Марусенько! – злітали в обіймах руки.
– Це ти, сестронько…
– Та я ж, подруженько…
А потім була ніч гірких спогадів, щирих обіймів і сліз.
– А пам'ятаєш?..
– А пам'ятаєш?..
І стелилися затишною кімнаткою у Кременчуці спогади, як одного разу Марія принесла крадькома в табір печиво, а те побачив комендант і наказав солдатам схопити її за коси й тягати по землі, а потім били гумовими шлангами, аж шкіра лопалась… Як все одно дівчата проносили для полонених козине молоко і виходжували ним хворих… Як уже після визволення Маруся у дорозі народила донечку Ліду, приїхала з нею додому, але не судилося їй щастя зустрітися з Васею, розгубилися їхні дороги. Після голодовки 47-го померла й підкошена хворобою її єдина донечка. Розповідали, як усе життя після війни подруги трудилися. Марія Кирилівна – кухаркою, лісорубом, дояркою, полільницею. Має трьох доньок і шестеро онуків. Марія Карпівна працювала робітницею й комірником, продавцем і завмагом, має 42 роки стажу, але зосталася зовсім одинокою. Тому віднайти свою подругу більш ніж через піввіку для неї було великим щастям.
Обидві Марії прощалися, як і зустрілися, зі сльозами на очах. Чи побачаться вони ще? Дай Боже. А цими днями подзвонила Марія Кирилівна з Кірового Полтавського району й каже:
– Так уже скучила за своєю подруженькою Марусею. Онук Серьожа обіцяв знову мене до неї повезти. Тепер живу надією на зустріч. І за це дуже дякую "Порадниці", яка допомогла нам відшукати одна одну. Знаєте, як це багато важить у житті – знайти дорогу людину…
Її розповідь про те, якою була дорога у страшне пекло чужини, навіть через десятки літ після тих подій не могла не хвилювати:
"…Мама сльозами сходить, кладе в торбу хлібину, вишиту сорочку, полотняну спідницю. Взуття нема, то дає мені старі порвані батькові чоботи, вдягає на мене своє благеньке пальтечко. Впала перед іконами на коліна: "Пресвятая Богородице, діва Маріє, бережи мою дитину…" Тут тато не витримав, плечі затряслись, шапкою лице затулив. Узяв мене за руку і повів. Оглядаюсь – сусідки маму водою відливають.
Біля комендатури вже сім підвід хлопців і дівчат, битком набитих.
– Невже ж і дітей у неволю? – хрестяться услід жінки, плачуть старі діди".
Так, тодішня загарбницька Німеччина, яка прагнула завоювати увесь світ, потребувала молодих рук, потребувала рабів. Саме така доля була уготована і 14-літній дівчинці з Полтавщини Марії Курінній, яку, мов товар, разом з іншими бранками було виставлено на продаж у австрійському місті Тіролі. Тут її й купила стара пані, якій необхідна була наймичка, щоб доглядати 25 корів, цілі стада кіз та свиней. Непомірно важка праця впала на юні руки Марії. Коли поросились свиноматки, їй по кілька місяців доводилось жити у хліві – бути біля тварин день і ніч. Та й хазяї ставилися до невільників гірше, ніж до худоби. Брат хазяйки, бувало, нажує тютюну, виплюне його в жменю і кидає в Марійчину тарілку… Скільки сліз їй довелось пролити від тих знущань…
Та була і віддушина для Марії у тому гіркому невільницькому житті. Неподалік від хазяйських ферм розташовувався табір радянських військовополонених, яких примушували працювати тут на будівництві електростанції. Їжу для них готували на кухні, де працювали такі ж українські дівчата-невільниці. Марію Курінну хазяйка посилала возити сюди тачкою брукву, яку вирощувала на своїх землях, а назад наказувала забирати лушпиння для корму худобі. Так Марійка і познайомилася тут з Марусею Ручкою із Кременчука, яка працювала на кухні. Дізнавшись, що вони землячки, дівчата одразу обнялися і з тих пір почали дружити. Згодом разом допомагали нашим полоненим. Маруся Ручка показала Марії рівчак, по якому біг струмок із якогось джерельця. Марія крадькома наривала в господському саду яблука, кидала їх у той рівчак, і вони разом з водою допливали до кухні, звідки вже потрапляли нашим полоненим. Коли вдавалося їй щось роздобути із їжі, ховала під бруквою на тачці і так провозила в табір, де вже Маруся роздавала хлопцям.
Розповідаючи про ці та інші епізоди зі свого невільницького життя, Марія Кирилівна у листі до редакції писала:
"Спливло більше 60 літ із тих пір, а пам'ять все вертає і вертає у ті часи. Так хотілося б побачити, почути хоч когось із моїх подруг-полонянок. Звертаюся особливо до Марусі Ручки із Кременчука. Подружко моя по неволі, якщо Бог дарував тобі, як і мені, довгі літа, відгукнися до мене. Так хотілося б дізнатися про твою долю…"
Марія Кирилівна дуже сподівалася отримати вісточку саме від Марусі Ручки ще й тому, що її подруга була вагітною від радянського військовополоненого на ім'я Вася, з яким вони планували побратися. Але у травні, коли на цю територію вступили американці, Василя "відсортували" у трудармію, Марію Курінну з іншими повантажили в состави і відправили на Батьківщину, а Марусі Ручці прийшов час народжувати. Так їхні дороги розійшлися.
ПризнаЄмось вам, що після публікації матеріалу "Доля Марії" і ми в редакції, і Марія Кирилівна, яка звернулася до нас із листом у пошуках подруги, почали тривожно чекати: відгукнеться хтось чи ні? Адже спливло вже більше 60 літ від тих далеких подій, тож багатьох, про кого згадувалось у матеріалі, могло вже просто не бути в живих.
Минуло три місяці… Півроку… Рік… Не озвався ніхто. І ми тільки зітхали у відповідь на телефонні дзвінки Марії Кирилівни, врешті – перестали чекати.
І раптом – через рік! – прилітає радісна звістка:
– Озвалася! Озвалася Маруся Ручка із Кременчука! Написала листа.
З цього листа ми й дізналися про причину такого довгого її мовчання. Виявляється, Марія Карпівна Ручка через свої літа погано бачить, тому не передплачує газет. Тож і "Порадницю" (яка є додатком "Зорі Полтавщини") із розповіддю своєї подруги по неволі вона не читала. Так і канула б ця історія в безвість. Аби не якась добра душа, котра вкинула (аж через рік!) "Порадницю", де було написано і про Марію Карпівну, у її поштову скриньку. Ні вона, ні ми не знаємо й досі, яка добра людина це зробила, але щиро їй дякуємо за це. Бо тільки завдяки їй дві подруги-невільниці змогли-таки зустрітися більш ніж через 60 років…
…Колись юні дівчата, а нині сивенькі бабусі ішли назустріч одна одній. І та, і та від хвилювання тримались за серце.
– Марієчко! – дріботіли сльози по мережаних роками щоках.
– Марусенько! – злітали в обіймах руки.
– Це ти, сестронько…
– Та я ж, подруженько…
А потім була ніч гірких спогадів, щирих обіймів і сліз.
– А пам'ятаєш?..
– А пам'ятаєш?..
І стелилися затишною кімнаткою у Кременчуці спогади, як одного разу Марія принесла крадькома в табір печиво, а те побачив комендант і наказав солдатам схопити її за коси й тягати по землі, а потім били гумовими шлангами, аж шкіра лопалась… Як все одно дівчата проносили для полонених козине молоко і виходжували ним хворих… Як уже після визволення Маруся у дорозі народила донечку Ліду, приїхала з нею додому, але не судилося їй щастя зустрітися з Васею, розгубилися їхні дороги. Після голодовки 47-го померла й підкошена хворобою її єдина донечка. Розповідали, як усе життя після війни подруги трудилися. Марія Кирилівна – кухаркою, лісорубом, дояркою, полільницею. Має трьох доньок і шестеро онуків. Марія Карпівна працювала робітницею й комірником, продавцем і завмагом, має 42 роки стажу, але зосталася зовсім одинокою. Тому віднайти свою подругу більш ніж через піввіку для неї було великим щастям.
Обидві Марії прощалися, як і зустрілися, зі сльозами на очах. Чи побачаться вони ще? Дай Боже. А цими днями подзвонила Марія Кирилівна з Кірового Полтавського району й каже:
– Так уже скучила за своєю подруженькою Марусею. Онук Серьожа обіцяв знову мене до неї повезти. Тепер живу надією на зустріч. І за це дуже дякую "Порадниці", яка допомогла нам відшукати одна одну. Знаєте, як це багато важить у житті – знайти дорогу людину…
Рубрика: 
