– Не кажи, – погодилася Іра. – Слухай, а давай сходимо до дяді Льоші? – запропонувала вона. – Чула, він таким, як ти, допомагає. Уявляєш, працюватимеш десь там, в Австрії чи Італії, на подіумі або в готелі чи в туристичній фірмі…
– Класно, – кивнула на знак згоди Оленка. – Навкуги – море, сонце, галантні чоловіки з тугим гаманцем. Словом, розкішне життя!
Того ж вечора дівчата опинилися перед дверима одного з будинків міста, де жив той самий дядя Льоша. Двері відчинив чоловік, якому на вигляд було років шістдесят.
– О, Ірочко, завітала все ж до мене, – вигукнув він з порога. – А яка гарненька в тебе подруга!
Він захоплено глянув на Оленку, й та густо почервоніла. А поки господар, запросивши до столу, готував на кухні чай, дівчата озирнулися навколо. Кімната була обставлена сучасно – новенький телевізор, музичний центр. Мелодія, яка линула звідти, спонукала до мрій.
Коли дівчатка вже випили по чашці чаю з цукерками, дядя Льоша, захоплено оглядаючи Оленку, ніжно воркував:
– Ця статура тільки для подіуму, – говорив він. – Дівчинко, а ти знаєш, що з такими даними за кордоном ти була б справжньою зіркою? Я говорю цілком серйозно.
І дядя Льоша почав змальовувати розкішне життя за кордоном для таких гарних юних леді, як Олена. Й та вже бачила себе там, далеко, де вічне літо, щедре сонце й такі ж щедрі чоловіки.
– Ти можеш заробляти до 10000 доларів, – малював заманливу перспективу господар. – Ну, подумай сама, що чекає на тебе тут: жебрацьке життя, такий же, як ти, жебрак – на пару тобі. Сірість, нудота… А якщо хочеш поїхати за кордон, я допоможу. Слово дяді Льоші – закон…
Щоправда, господар не уточняв, яка робота чекає на дівчину.
Олена глянула у вікно. На дворі була мряка. Рідкі перехожі в сірому, як погода, вбранні поспішали з роботи додому.
“І така доля чекає й на мене, – сумно подумала дівчина. – Ні, це життя не для таких, як я…”
– Я згодна на вашу пропозицію! – вголос вимовила вона твердо й рішуче.
У Київ неповнолітня Олена Кулішенко (імена та прізвища потерпілих змінені. – Авт.) приїхала в супроводі дяді Льоші. На залізничному вокзалі їх зустрічав середніх літ чоловік, якого дядя Льоша з Комсомольська називав Кащеєм. Цей Кащей і повіз Оленку на якусь квартиру, де були ще дві дівчини.
– Тут ви пробудете тиждень, поки вам оформлять документи, – сказав він.
З’ясувалося, що юні гості мали пройти ще й обстеження на ВІЛ-інфекцію.
– А це навіщо? – злякано запитала Олена в сусідок.
– Як навіщо? Робота за кордоном – справа відповідальна, – пояснила одна з дівчат.
Через тиждень усі троє з підробленими документами опинилися в Москві, звідки за туристичними візами виїхали в Єгипет, у місто Шарм-Ель-Шейх.
Уславлений курорт Єгипту справив на Олену незабутнє враження. Жила вона з тими ж двома дівчатами в отелі. Від блакитного неба, яскравого сонця, піщаного пляжу та теплого Червоного моря паморочилася голова.
“От воно, розкішне життя”, – думала дівчина, лежачи у шезлонгу на пляжі й потягуючи через соломинку коктейль.
Але “розкішне життя” тривало всього три дні. Потім їх уночі розбудив якийсь чоловік і ламаною російською повідомив, що треба негайно збиратися, аби перетнути кордон.
– Вранці ви маєте бути в Єрусалимі, – сказав він.
Навіть уночі пісок був ще гарячим. Ноги грузли в ньому, йти було важко, нестерпно хотілося пити. Як зрозуміла Олена, кордон вони перейшли нелегально. І вже на ранок в Єрусалимі провідник передав українок людині на ім’я Шабі. (За даними Інтерполу, Мігразі Шабі нині перебуває в розшуку за работоргівлю).
Той, перш за все, відібрав у дівчат документи й сказав:
– Відпочивайте до вечора, а потім – за роботу…
Як виявилося, та робота була не чим іншим, як проституція. Клієнтів довелося обслуговувати по 8–10 разів на добу. Сексуальним рабиням з України та Росії перепадали крихти від їхнього “заробітку”. Втекти дівчата не могли – документів у них не було, до того ж охорона пильнувала за ними. І лише випадок врятував Олену та її спільниць по нещастю від цього пекла: під час облави поліції на заклад, де вони перебували, її та інших невільниць було заарештовано й депортовано в Україну. В сексуальному рабстві дівчина пробула чотири місяці.
Олексій Місякін, 1946 року народження, мешканець Комсомольська, вдівець, жив сам. Ніде не працював, а гроші були потрібні. “Бізнес”, яким він зайнявся, полягав у тому, що Місякін підшукував у своєму місті гарненьких дівчат, входив до них у довіру й вербував їх для роботи за кордоном повіями, за що мав немалі гроші. При цьому злочинець вводив в оману своїх клієнток, обіцяючи їм великі заробітки й примарне щастя. Насправді ж мовою закону це йменується, як втягування молодих осіб, серед яких були й неповнолітні, в проституцію.
На квартирі в дяді Льоші, або “баті”, як його називали, діяв своєрідний молодіжний клуб. Дівчата вважали Олексія Федоровича другом молоді, про нього ходили чутки, що він усе може й обов’язково посприяє в працевлаштуванні за кордоном. На “вудку” дяді Льоші “клюнула” не одна гарненька дівчина з Комсомольська.
Народивши дитину, вісімнадцятирічна Тетяна Захарчук опинилася в скрутному матеріальному становищі. Як ростити дитину без засобів до існування?
– Звернися до “баті” – він допоможе, – порадили “добрі” подруги.
Дівчина справді відчула з боку Місякіна підтримку. Він давав їй гроші, допомагав порадами. А одного разу запропонував роботу за кордоном, запевнивши, що менше 10000 доларів вона там не отримуватиме.
Покинувши дитину на батьків, за сприяння “баті” Тетяна опинилася в Тель-Авіві. Сутенер на ім’я Боаз із тамтешнього борделю відібрав у дівчини паспорт і повідомив, що, мовляв, витрачені на неї гроші треба відробляти. Так він експлуатував дівчину як сексуальну рабиню цілий рік.
Довірливими виявилися й комсомольчанки Надія Яремко й Людмила Пістряк. Дівчата працювали лаборантками, зарплату отримували невелику.
– Якщо поїдете в Австрію, матимете вдесятеро більше, – запевнив “друг молоді” дядя Льоша. – І це при мінімальних витратах. Хіба робота танцівниці стриптизу важка?
Робота справді здалася привабливою. Й дівчата погодилися на заробіток за кордоном. Опинившись у Відні, натомість потрапили в тенета сутенера на ім’я Олда. Кілька місяців українки “відпрацьовували” за дорогу в місцевому борделі. Потім їх перевезли до Чехії. Від подальшого сексуального рабства їх врятувала поліція: дівчата були затримані під час перевірки документів у тамтешньому барі. Потім обох депортували літаком до Києва.
Змарнілі, схудлі, хворі комсомольчанки повернулися додому. У кожної в гаманці було по 400 євро – це все, що вони заробили…
Комсомольський міський суд характеризував дії Місякіна Олексія, 1946 року народження, як “тяжкий злочин проти моральності, волі, честі та гідності людини”. Остаточну ж крапку в цій справі поставила колегія в кримінальних справах Апеляційного суду Полтавської області, засідання якої відбулося нещодавно. Доповідач – суддя Апеляційного суду Олександр Сліпуха – зазначив, що Олексій Місякін шляхом обману втягнув молодих дівчат у заняття проституцією й здійснив незаконну угоду, передавши їх іншим особам з метою сексуальної експлуатації. 5 років ув’язнення і конфіскація всього майна – таке рішення суду вищої інстанції.
Наша газета вже не вперше порушує названу тему. Ще рік тому було засуджено мешканця Комсомольська за пособництво в занятті проституцією неповнолітніх: той переправляв товар для борделів у Москву.
На жаль, і досі багато хто з молодих дівчат стає жертвою подібних злоч
инців. Чи не тому, що примарне розкішне життя в чужих краях і бажання мати легкі гроші засліплює їм справжні цінності – отримати освіту, опанувати професію і, зростаючи в ній, досягти реального матеріального благополуччя?
– Класно, – кивнула на знак згоди Оленка. – Навкуги – море, сонце, галантні чоловіки з тугим гаманцем. Словом, розкішне життя!
Того ж вечора дівчата опинилися перед дверима одного з будинків міста, де жив той самий дядя Льоша. Двері відчинив чоловік, якому на вигляд було років шістдесят.
– О, Ірочко, завітала все ж до мене, – вигукнув він з порога. – А яка гарненька в тебе подруга!
Він захоплено глянув на Оленку, й та густо почервоніла. А поки господар, запросивши до столу, готував на кухні чай, дівчата озирнулися навколо. Кімната була обставлена сучасно – новенький телевізор, музичний центр. Мелодія, яка линула звідти, спонукала до мрій.
Коли дівчатка вже випили по чашці чаю з цукерками, дядя Льоша, захоплено оглядаючи Оленку, ніжно воркував:
– Ця статура тільки для подіуму, – говорив він. – Дівчинко, а ти знаєш, що з такими даними за кордоном ти була б справжньою зіркою? Я говорю цілком серйозно.
І дядя Льоша почав змальовувати розкішне життя за кордоном для таких гарних юних леді, як Олена. Й та вже бачила себе там, далеко, де вічне літо, щедре сонце й такі ж щедрі чоловіки.
– Ти можеш заробляти до 10000 доларів, – малював заманливу перспективу господар. – Ну, подумай сама, що чекає на тебе тут: жебрацьке життя, такий же, як ти, жебрак – на пару тобі. Сірість, нудота… А якщо хочеш поїхати за кордон, я допоможу. Слово дяді Льоші – закон…
Щоправда, господар не уточняв, яка робота чекає на дівчину.
Олена глянула у вікно. На дворі була мряка. Рідкі перехожі в сірому, як погода, вбранні поспішали з роботи додому.
“І така доля чекає й на мене, – сумно подумала дівчина. – Ні, це життя не для таких, як я…”
– Я згодна на вашу пропозицію! – вголос вимовила вона твердо й рішуче.
У Київ неповнолітня Олена Кулішенко (імена та прізвища потерпілих змінені. – Авт.) приїхала в супроводі дяді Льоші. На залізничному вокзалі їх зустрічав середніх літ чоловік, якого дядя Льоша з Комсомольська називав Кащеєм. Цей Кащей і повіз Оленку на якусь квартиру, де були ще дві дівчини.
– Тут ви пробудете тиждень, поки вам оформлять документи, – сказав він.
З’ясувалося, що юні гості мали пройти ще й обстеження на ВІЛ-інфекцію.
– А це навіщо? – злякано запитала Олена в сусідок.
– Як навіщо? Робота за кордоном – справа відповідальна, – пояснила одна з дівчат.
Через тиждень усі троє з підробленими документами опинилися в Москві, звідки за туристичними візами виїхали в Єгипет, у місто Шарм-Ель-Шейх.
Уславлений курорт Єгипту справив на Олену незабутнє враження. Жила вона з тими ж двома дівчатами в отелі. Від блакитного неба, яскравого сонця, піщаного пляжу та теплого Червоного моря паморочилася голова.
“От воно, розкішне життя”, – думала дівчина, лежачи у шезлонгу на пляжі й потягуючи через соломинку коктейль.
Але “розкішне життя” тривало всього три дні. Потім їх уночі розбудив якийсь чоловік і ламаною російською повідомив, що треба негайно збиратися, аби перетнути кордон.
– Вранці ви маєте бути в Єрусалимі, – сказав він.
Навіть уночі пісок був ще гарячим. Ноги грузли в ньому, йти було важко, нестерпно хотілося пити. Як зрозуміла Олена, кордон вони перейшли нелегально. І вже на ранок в Єрусалимі провідник передав українок людині на ім’я Шабі. (За даними Інтерполу, Мігразі Шабі нині перебуває в розшуку за работоргівлю).
Той, перш за все, відібрав у дівчат документи й сказав:
– Відпочивайте до вечора, а потім – за роботу…
Як виявилося, та робота була не чим іншим, як проституція. Клієнтів довелося обслуговувати по 8–10 разів на добу. Сексуальним рабиням з України та Росії перепадали крихти від їхнього “заробітку”. Втекти дівчата не могли – документів у них не було, до того ж охорона пильнувала за ними. І лише випадок врятував Олену та її спільниць по нещастю від цього пекла: під час облави поліції на заклад, де вони перебували, її та інших невільниць було заарештовано й депортовано в Україну. В сексуальному рабстві дівчина пробула чотири місяці.
Олексій Місякін, 1946 року народження, мешканець Комсомольська, вдівець, жив сам. Ніде не працював, а гроші були потрібні. “Бізнес”, яким він зайнявся, полягав у тому, що Місякін підшукував у своєму місті гарненьких дівчат, входив до них у довіру й вербував їх для роботи за кордоном повіями, за що мав немалі гроші. При цьому злочинець вводив в оману своїх клієнток, обіцяючи їм великі заробітки й примарне щастя. Насправді ж мовою закону це йменується, як втягування молодих осіб, серед яких були й неповнолітні, в проституцію.
На квартирі в дяді Льоші, або “баті”, як його називали, діяв своєрідний молодіжний клуб. Дівчата вважали Олексія Федоровича другом молоді, про нього ходили чутки, що він усе може й обов’язково посприяє в працевлаштуванні за кордоном. На “вудку” дяді Льоші “клюнула” не одна гарненька дівчина з Комсомольська.
Народивши дитину, вісімнадцятирічна Тетяна Захарчук опинилася в скрутному матеріальному становищі. Як ростити дитину без засобів до існування?
– Звернися до “баті” – він допоможе, – порадили “добрі” подруги.
Дівчина справді відчула з боку Місякіна підтримку. Він давав їй гроші, допомагав порадами. А одного разу запропонував роботу за кордоном, запевнивши, що менше 10000 доларів вона там не отримуватиме.
Покинувши дитину на батьків, за сприяння “баті” Тетяна опинилася в Тель-Авіві. Сутенер на ім’я Боаз із тамтешнього борделю відібрав у дівчини паспорт і повідомив, що, мовляв, витрачені на неї гроші треба відробляти. Так він експлуатував дівчину як сексуальну рабиню цілий рік.
Довірливими виявилися й комсомольчанки Надія Яремко й Людмила Пістряк. Дівчата працювали лаборантками, зарплату отримували невелику.
– Якщо поїдете в Австрію, матимете вдесятеро більше, – запевнив “друг молоді” дядя Льоша. – І це при мінімальних витратах. Хіба робота танцівниці стриптизу важка?
Робота справді здалася привабливою. Й дівчата погодилися на заробіток за кордоном. Опинившись у Відні, натомість потрапили в тенета сутенера на ім’я Олда. Кілька місяців українки “відпрацьовували” за дорогу в місцевому борделі. Потім їх перевезли до Чехії. Від подальшого сексуального рабства їх врятувала поліція: дівчата були затримані під час перевірки документів у тамтешньому барі. Потім обох депортували літаком до Києва.
Змарнілі, схудлі, хворі комсомольчанки повернулися додому. У кожної в гаманці було по 400 євро – це все, що вони заробили…
Комсомольський міський суд характеризував дії Місякіна Олексія, 1946 року народження, як “тяжкий злочин проти моральності, волі, честі та гідності людини”. Остаточну ж крапку в цій справі поставила колегія в кримінальних справах Апеляційного суду Полтавської області, засідання якої відбулося нещодавно. Доповідач – суддя Апеляційного суду Олександр Сліпуха – зазначив, що Олексій Місякін шляхом обману втягнув молодих дівчат у заняття проституцією й здійснив незаконну угоду, передавши їх іншим особам з метою сексуальної експлуатації. 5 років ув’язнення і конфіскація всього майна – таке рішення суду вищої інстанції.
Наша газета вже не вперше порушує названу тему. Ще рік тому було засуджено мешканця Комсомольська за пособництво в занятті проституцією неповнолітніх: той переправляв товар для борделів у Москву.
На жаль, і досі багато хто з молодих дівчат стає жертвою подібних злоч
инців. Чи не тому, що примарне розкішне життя в чужих краях і бажання мати легкі гроші засліплює їм справжні цінності – отримати освіту, опанувати професію і, зростаючи в ній, досягти реального матеріального благополуччя?
Рубрика: 
