Одним із тих, хто захистив Київ бодай на кілька днів від більшовицької навали, був уродженець Полтавщини Аверкій Гончаренко.
Аверкій Гончаренко народився 22 жовтня 1890 року в селі Дощенках тодішнього Лохвицького повіту. 1912 року закінчив із відзнакою Чугуївську військову школу. У 1916-му у званні капітана командував батальйоном. За бойові заслуги нагороджений хрестом св. Георгія з мечами. Згодом викладав у Київській школі прапорщиків. Після революції 1917 року сотник Гончаренко українізував цей навчальний заклад і домігся його перейменування на Першу юнацьку військову школу імені Богдана Хмельницького, а в липні став її курінним командиром. Укомплектована вона була учнями колишніх військових шкіл з освітою не нижче 6 класів гімназії. Із них сформували Юнацький курінь, до складу якого ввійшли чотири сотні по 150 юнаків та 20 старшин. Уже 23 грудня 1917 року цей курінь, маючи на озброєнні 16 кулеметів, зайняв позиції під Бахмачем, де прийняв перший бій із більшовицькими інтервентами.
Чому ж у такий скрутний час наша держава, зусебіч оточена ворогами, залишилася без війська? А тому, що тодішній уряд, у якому переважали соціалісти, вважав, що Україні діюча армія не потрібна. Вишколених, загартованих війною солдатів відпустили “ділити землю”. У той самий час більшовики стягали до України свої війська, їм допомагали “червоні козаки” В.Примакова і Ю.Коцюбинського. Нечисленні, слабо озброєні загони оборонців Української держави були приречені.
Юнацький курінь під орудою сотника Гончаренка відступав із боями від Бахмача до станції Крути, куди 27 січня 1918 року підійшла йому на допомогу Студентська сотня під командою поручника Омельченка. Цей військовий підрозділ, що належав до Студентського куреня Січових Стрільців, був сформований лише кілька днів перед тим. Складався він із 130 юнаків – старшокласників київських середніх та студентів вищих шкіл, більшість з яких навіть не вміла стріляти. Їм видали напередодні бою старі заіржавілі рушниці без патронів, а з одягу і взуття – некомплектні мундири й валянки, які при січневій відлизі промокли так, що в них неможливо було бігти, і через те багато стрільців потрапили в полон. А тим часом військові склади були переповнені зброєю й новими мундирами, що після бою опинилися в руках Муравйова.
У Студентській сотні був також молодший брат Аверкія Гончаренка – студент третього курсу медицини. Гончаренко звернув увагу на стан цієї сотні й надав їй найбезпечніший відрізок фронту. Він поглядом проводжав свого брата, як виявилося пізніше, – назавжди.
Уранці 29 січня 1918 року почався бій, що тривав до вечора. Під’їхав на “панцерці” з гарматою одинокий гармаш – сотник Лощенко, який за власною ініціативою прийшов на допомогу юнакам. Взявши собі помічником одного студента, він влучними пострілами стримував більшовицьку навалу. Коли почало сутеніти і скінчилися патрони, сотник Гончаренко дав наказ відступати до потяга, що стояв за 2 кілометри. Юнацький курінь втратив убитими 250 стрільців і 10 старшин. Важкопоранений поручник Омельченко помер дорогою до шпиталю. Студентська сотня втратила чоту з 30 стрільців, які, відступаючи, заблукали в темряві й пішли на освітлену станцію Крути, вже зайняту більшовиками. Юнаків захопили в полон і після жахливих тортур розстріляли. Перед їхнім похороном, який відбувся на Аскольдовій могилі в березні 1918 року, після визволення Києва, сотник Гончаренко впізнав серед закатованих свого брата.
Відвага і стійкість молодих стрільців Юнацького куреня й Студентської сотні затримали наступ окупантів. Завдяки цьому Січові Стрільці під керівництвом полковника Євгена Коновальця разом з іншими військовими частинами, прихильниками Центральної Ради, змогли придушити більшовицьке повстання у Києві. Тим часом на мирних переговорах у Бресті представники більшовиків упевнено заявили, що війська Муравйова вже зайняли столицю України і скинули український уряд. Під час перевірки з’ясувалося, що Центральна Рада й далі перебуває в Києві, тож українці отримали змогу продовжити переговори й підписати мир із центральними державами.
Що ж до подальшої долі сотника Аверкія Гончаренка, то він продовжив службу в Армії УНР і 1919 року вже у званні полковника був призначений губерніальним комендантом Поділля, а згодом – начальником канцелярії Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри. Затим проживав у Галичині, де працював в українській кооперації. Після закінчення Другої світової війни Аверкій Гончаренко проживав у еміграції в США. Попри свій похилий вік, довгий час був активним громадським діячем. Помер 12 квітня 1980 року.
(Підготовлено управлінням у справах преси та інформації облдержадміністрації за матеріалами Інтернет-джерел).