Надвечір у дівчинки піднялася температура. Її лихоманило, ломило в суглобах. Лікар із району, який прибув до хворої, констатував: гострий поліартрит.
Віра була дуже рухливою і жвавою дівчинкою. І коли хвороба скувала її рухи й вона вже не могла ходити, а тільки сиділа на стільці або лежала, тяжко це переживала. Вчитися довелося вдома – до Віри приходили вчителі. А навчалася дівчинка добре – усе схоплювала швидко.
Так минали роки, й настав той пам'ятний день, коли вона одержала атестат. Її однолітки в цей час були на випускному вечорі, а дівчина сиділа біля вікна й сумно спостерігала, як котиться сонце до заходу, як рожевий обрій струменить холодними променями.
Як жити далі? Чим займатися? Вона думала про це зі страхом.
Але світ – не без добрих людей, і в цьому Віра сама переконалася. Одного разу до їхньої оселі завітав тодішній голова Тарасівської сільради Оржицького району і запропонував:
– Ну що, Віро, вчитимешся на швачку? – І, побачивши радісний вогник у її очах, додав: – Вчителі до тебе самі ходитимуть, я вже домовився…
Так дівчина набула професію швачки. Згодом вона вже обшивала всю сім'ю й знайомих. А ще полюбила вишивати. З-під її вмілих рук виходили живописні малюнки на рушниках, наволочках, серветках, скатертях.
Поки були живі батьки, життя здавалося Вірі безхмарним. А як обоє померли, довелося їй, інваліду дитинства І групи, переїхати у Вишняківський будинок-інтернат…
ОлексІй Євтушенко працював у Луганську електриком. З дружиною Зіною вони жили дружно, з півслова розуміли одне одного. Їхнє життя котилося, як води спокійної тихоплинної ріки, аж поки одного дня не трапилася біда.
Після роботи Олексію раптом зробилося недобре: замерехтіло в очах, і він упав на ліжко. А потім відчув, що ліва рука його не слухається, згодом відняло весь лівий бік.
З тяжким інсультом Олексій пролежав нерухомо дев'ять довгих місяців. І весь цей час невідлучно поруч була його Зіна: вона годувала його, як маленького, з ложечки, робила масаж… Ця тривала напруга не минула для жінки безслідно. І коли Олексій уже встав на ноги, Зіна раптово померла: серце не витримало.
Він подався до брата на Полтавщину. Працювати вже не міг, мав ІІ групу інвалідності. А згодом Олексій Євтушенко став підопічним Вишняківського будинку-інтернату. Нове становище засмутило, але не ввело в розпач.
– Люди ж і тут якось живуть, – думав він.
А через кілька місяців він уже звик до колективного життя, до того, що таких, як він, інвалідів, у будинку-інтернаті доглядають, годують, надають їм медичну допомогу.
Якось Олексій поділився з товаришем:
– Треба б штани перешити. Мабуть, у ательє в Хорол треба їхати.
– Та тут, у нашому інтернаті, є жіночка, яка добре шиє, звернись до неї, – порадив той.
Віра, до якої направили Олексія, погодилася допомогти.
– Приносьте ваші штани, дам їм лад… – просто, з посмішкою, сказала вона.
Виявилося, в майстрині була власна швейна машинка, й підопічні не раз зверталися до жінки з проханням щось перешити або полагодити з одягу. Й та ніколи не відмовляла.
Його вразили її очі: блискучі, мов каштани, глибокі, як колодязь…
Коли вони вирішили побратися, в місцевому загсі Олексієві сказали:
– Ви підопічні будинку-інтернату, отже, потрібен дозвіл на шлюб адміністрації. А чого ви прийшли один? Де ваша майбутня дружина?
Він не став пояснювати, що дружина – інвалід і не може пересуватися без сторонньої допомоги. Сказав тільки, щоб зателефонували головлікарю установи. А той відповів працівникам загсу, що, мовляв, пара та – достойна, й побажав нареченим добра і любові.
ПодружжЯ Олексій і Віра Євтушенки нині проживають у Полтавському геріатричному пансіонаті ветеранів війни та праці. Разом вони вже двадцять років. Минулий 2007-й був для подружжя роком подвійно ювілейним: Вірі виповнилося 60, Олексію – 70.
Їхня спільна кімната в цьому великому домі нагадує затишне родинне гніздечко. На стінах – вишиті рушники, макраме, на тумбочках – серветки, виготовлені руками господині. Біля ліжка – швейна машинка. На столі – новий телевізор, недавно куплений подружжям, що полюбляє дивитися такі зворушливі передачі, як "Ключовий момент" або "Жди мене". Люди шукають одне одного в цьому суворому світі. І як це важливо, щоб вони нарешті знайшли того, кого шукають…
Час від часу Олексій бере свій улюблений інструмент – мандоліну – й торкається пальцями струн. І лине чарівна мелодія – ніжна, лірична, яка зачіпає струни серця. Їм обом тоді здається, що вони – дві половинки одного човна, який стрімко рухається рікою життя. Удвох легше переборювати стихії і незгоди на цьому шляху. Як добре, що вони разом…