Його донька, Тетяна Брикіна, – триразова чемпіонка України з гирьового спорту серед жінок. Нині вона, як і батько, працює в ГПУ "Полтавагазвидобування" і має намір написати дисертацію про користь гирьового спорту для здоров'я.
Гирьовий спорт – для чоловіків…
– Миколо Михайловичу, як і коли відбулося ваше знайомство з гирьовим спортом?
– У 1990 році, під час робітничої спартакіади у Комсомольську. Змагання гирьовиків були включені в програму. На той момент я не цікавився цим видом спорту. Але в нашій команді не було гирьовика, і мені запропонували спробувати свої сили. Так я вперше взяв участь у змаганнях і без будь-якої підготовки зумів підняти 24-кілограмову гирю найбільшу кількість разів, ставши таким чином чемпіоном нашого об'єднання. Першим моїм спортивним трофеєм, який я отримав на спартакіаді в Комсомольську, був кришталевий кубок. Я й досі його зберігаю.
– На той момент ви захоплювалися шахами, грали у футбол. І раптом – "залізо"…
– Коли я вперше взяв гирю в руки, одразу зрозумів, що займатимусь цим усе подальше життя. Мені тоді навіть подарували гирю. Я почав шукати інформацію про гирьовий спорт, його історію, а також спеціальний комплекс вправ для тренувань. Через два роки по тому, в серпні 1992-го, в Гадяцькому районі проходила районна спартакіада, присвячена Дню фізкультурника. На ній команда нашого хлібозаводу, від якої я брав участь у гирьових змаганнях, у загальному заліку зайняла третє місце. На тій спартакіаді я виявився лише третім, адже мої суперники були гирьовиками-професіоналами, зокрема Віктор Білоцерковець, свого часу – член юнацької збірної України з гирьового спорту. Пам'ятаю, я тоді сказав йому: "Це перший і останній раз, що я програв". Я розпочав посилені тренування і став перемагати.
– Отже, гирьовий спорт – це…
– …Це суто слов'янський вид спорту. Він складається з двох вправ: штовхання двох гир протягом десяти хвилин і ривок однієї гирі лівою і правою руками. Нині гирьовий спорт в Україні набагато популярніший, ніж тоді, коли я прийшов у нього. Цікаво, що в останнi роки в нашій країні гирьовий спорт стає дедалі популярнішим серед жінок.
Особливо популярним він став у пострадянських країнах, а також у Греції, Iталії, Німеччині, Англії, США.
– Миколо Михайловичу, як вам вдається поєднувати роботу з тренуваннями і змаганнями?
– Після того, як хлібозавод у Гадячі закрили, я перейшов на роботу в ГПУ "Полтавагазвидобування". Його директор, депутат обласної ради Ігор Атаманчук, – великий прихильник спорту, адже й сам він – майстер спорту з легкої атлетики. Ігор Степанович підтримує колег-спортсменів і морально, і матеріально.
Щодо тренувань, то якоїсь спеціальної методики я не притримуюсь. Щоранку обов'язково роблю зарядку, потім – пробіжку. Зауважу, що біг для гирьовика просто необхідний, адже він розвиває витривалість, яка часто стає запорукою успіху. Наведу приклад: на моєму ювілеї (Миколі Михайловичу в 2007-му виповнилося п'ятдесят років. – Авт.) п'ятиразовий чемпіон світу серед ветеранів, майстер спорту Давід Кльонов зміг п'ятдесят разів підняти п'ятдесятикілограмову гирю, стоячи на битому склі. Натомість відомий український атлет Василь Вірастюк на змаганнях у Києві зробив це лише п'ять разів.
А ще в робочий час, коли випадає кілька вільних хвилин, я піднімаю гирі. Таким чином за день я піднімаю до 10 т “заліза”. А всього за сімнадцять років я підняв більше 26 тисяч тонн, що дорівнює вазі 12 авіалайнерів типу "Боїнг".
– Дотримуєтеся якоїсь особливої дієти?
– Ні. Їм усе, що готує моя дружина Валентина, але намагаюся не переїдати. Не палю, іноді можу дозволити собі чарочку, але не зловживаю.
– Чим для вас став гирьовий спорт?
– Гирьовий спорт для мене сьогодні – це стиль життя. Я надзвичайно люблю і тренування, і змагання. Щороку беру участь у десяти, а то й більше, змаганнях різних рівнів. З 1997 року регулярно їжджу на чемпіонати України.
– А який ваш найбільший спортивний здобуток?
– Цього року на чемпіонаті світу та Європи з окремих заліків у Архангельську в своїй віковій групі я здобув одразу дві медалі – срібну і бронзову. Окрім того, виборов путівку на чемпіонат світу з гирьового спорту в Сан-Дієго, що присвячений 60-річчю губернатора штату Каліфорнія Арнольда Шварценеггера. Там було близько ста учасників із десяти країн світу. Із Сан-Дієго я привіз "бронзу".
– Миколо Михайловичу, якi ваші спортивні плани на 2008 рік?
– Тренуватися, готуватися до чергових чемпіонатів України, один із яких відбудеться у Харкові в січні, а другий – у Керчі. А тоді, якщо здобуду перемогу, готуватимуся до чемпіонату світу, що проходитиме в Iталії.
…I жінок
– Таню, гирьовий спорт – це, так би мовити, не зовсім жіночий вид спорту. Чому обрала саме його?
– Я – татова донька, і те, що є цікавим для нього, приваблює й мене. Але професійно займатися гирьовим спортом я вирішила сама.
– З чого розпочалася твоя спортивна кар'єра?
– У 1998 році я поїхала з татом на міжнародні змагання у Запоріжжя, де в мене відбувся перший показовий виступ. Першим моїм спортивним трофеєм став брелок у вигляді металевої гирки, який подарував мені президент федерації України з гирьового спорту Юрій Щербина.
– Хто допоміг тобі здобути звання майстра спорту?
– Звичайно, найбільша заслуга в цьому мого батька. А також тренера вищої категорії Павла Манді і заслуженого тренера України Олега Мороза.
– Згодом ти стала триразовою чемпіонкою України з гирьового спорту. Як реагують ровесники, особливо хлопці, коли дізнаються про це?
– Існує стереотип про те, що спортсмени-гирьовики – це обов'язково гора м'язів. Так думають ті, хто взагалі не знайомий зі специфікою гирьового спорту або обізнаний із нею поверхово. Натомість цей вид спорту, на відміну від штанги, не дає великої маси м'язів.
Звичайно, є й ті, хто мене не розуміє, хтось розцінює спортивні здобутки як щось надзвичайне, але близькі люди не сприймають мене як чемпіонку. Для них я просто Таня.
– Свого часу ти багато тренувалася, постійно брала участь у змаганнях, перемагала, а потім залишила професійний спорт. Чому?
– Так склалися життєві обставини, що я мусила залишити спортивну кар'єру. Нині я працюю, але й тепер намагаюся підтримувати форму: недавно придбала гирю для тренувань удома – зовсім без цього я не можу (сміється). Іноді ходжу на шейпінг. Мрію займатися східними танцями, але часу на все не вистачає.
Гирьовий спорт – для чоловіків…
– Миколо Михайловичу, як і коли відбулося ваше знайомство з гирьовим спортом?
– У 1990 році, під час робітничої спартакіади у Комсомольську. Змагання гирьовиків були включені в програму. На той момент я не цікавився цим видом спорту. Але в нашій команді не було гирьовика, і мені запропонували спробувати свої сили. Так я вперше взяв участь у змаганнях і без будь-якої підготовки зумів підняти 24-кілограмову гирю найбільшу кількість разів, ставши таким чином чемпіоном нашого об'єднання. Першим моїм спортивним трофеєм, який я отримав на спартакіаді в Комсомольську, був кришталевий кубок. Я й досі його зберігаю.
– На той момент ви захоплювалися шахами, грали у футбол. І раптом – "залізо"…
– Коли я вперше взяв гирю в руки, одразу зрозумів, що займатимусь цим усе подальше життя. Мені тоді навіть подарували гирю. Я почав шукати інформацію про гирьовий спорт, його історію, а також спеціальний комплекс вправ для тренувань. Через два роки по тому, в серпні 1992-го, в Гадяцькому районі проходила районна спартакіада, присвячена Дню фізкультурника. На ній команда нашого хлібозаводу, від якої я брав участь у гирьових змаганнях, у загальному заліку зайняла третє місце. На тій спартакіаді я виявився лише третім, адже мої суперники були гирьовиками-професіоналами, зокрема Віктор Білоцерковець, свого часу – член юнацької збірної України з гирьового спорту. Пам'ятаю, я тоді сказав йому: "Це перший і останній раз, що я програв". Я розпочав посилені тренування і став перемагати.
– Отже, гирьовий спорт – це…
– …Це суто слов'янський вид спорту. Він складається з двох вправ: штовхання двох гир протягом десяти хвилин і ривок однієї гирі лівою і правою руками. Нині гирьовий спорт в Україні набагато популярніший, ніж тоді, коли я прийшов у нього. Цікаво, що в останнi роки в нашій країні гирьовий спорт стає дедалі популярнішим серед жінок.
Особливо популярним він став у пострадянських країнах, а також у Греції, Iталії, Німеччині, Англії, США.
– Миколо Михайловичу, як вам вдається поєднувати роботу з тренуваннями і змаганнями?
– Після того, як хлібозавод у Гадячі закрили, я перейшов на роботу в ГПУ "Полтавагазвидобування". Його директор, депутат обласної ради Ігор Атаманчук, – великий прихильник спорту, адже й сам він – майстер спорту з легкої атлетики. Ігор Степанович підтримує колег-спортсменів і морально, і матеріально.
Щодо тренувань, то якоїсь спеціальної методики я не притримуюсь. Щоранку обов'язково роблю зарядку, потім – пробіжку. Зауважу, що біг для гирьовика просто необхідний, адже він розвиває витривалість, яка часто стає запорукою успіху. Наведу приклад: на моєму ювілеї (Миколі Михайловичу в 2007-му виповнилося п'ятдесят років. – Авт.) п'ятиразовий чемпіон світу серед ветеранів, майстер спорту Давід Кльонов зміг п'ятдесят разів підняти п'ятдесятикілограмову гирю, стоячи на битому склі. Натомість відомий український атлет Василь Вірастюк на змаганнях у Києві зробив це лише п'ять разів.
А ще в робочий час, коли випадає кілька вільних хвилин, я піднімаю гирі. Таким чином за день я піднімаю до 10 т “заліза”. А всього за сімнадцять років я підняв більше 26 тисяч тонн, що дорівнює вазі 12 авіалайнерів типу "Боїнг".
– Дотримуєтеся якоїсь особливої дієти?
– Ні. Їм усе, що готує моя дружина Валентина, але намагаюся не переїдати. Не палю, іноді можу дозволити собі чарочку, але не зловживаю.
– Чим для вас став гирьовий спорт?
– Гирьовий спорт для мене сьогодні – це стиль життя. Я надзвичайно люблю і тренування, і змагання. Щороку беру участь у десяти, а то й більше, змаганнях різних рівнів. З 1997 року регулярно їжджу на чемпіонати України.
– А який ваш найбільший спортивний здобуток?
– Цього року на чемпіонаті світу та Європи з окремих заліків у Архангельську в своїй віковій групі я здобув одразу дві медалі – срібну і бронзову. Окрім того, виборов путівку на чемпіонат світу з гирьового спорту в Сан-Дієго, що присвячений 60-річчю губернатора штату Каліфорнія Арнольда Шварценеггера. Там було близько ста учасників із десяти країн світу. Із Сан-Дієго я привіз "бронзу".
– Миколо Михайловичу, якi ваші спортивні плани на 2008 рік?
– Тренуватися, готуватися до чергових чемпіонатів України, один із яких відбудеться у Харкові в січні, а другий – у Керчі. А тоді, якщо здобуду перемогу, готуватимуся до чемпіонату світу, що проходитиме в Iталії.
…I жінок
– Таню, гирьовий спорт – це, так би мовити, не зовсім жіночий вид спорту. Чому обрала саме його?
– Я – татова донька, і те, що є цікавим для нього, приваблює й мене. Але професійно займатися гирьовим спортом я вирішила сама.
– З чого розпочалася твоя спортивна кар'єра?
– У 1998 році я поїхала з татом на міжнародні змагання у Запоріжжя, де в мене відбувся перший показовий виступ. Першим моїм спортивним трофеєм став брелок у вигляді металевої гирки, який подарував мені президент федерації України з гирьового спорту Юрій Щербина.
– Хто допоміг тобі здобути звання майстра спорту?
– Звичайно, найбільша заслуга в цьому мого батька. А також тренера вищої категорії Павла Манді і заслуженого тренера України Олега Мороза.
– Згодом ти стала триразовою чемпіонкою України з гирьового спорту. Як реагують ровесники, особливо хлопці, коли дізнаються про це?
– Існує стереотип про те, що спортсмени-гирьовики – це обов'язково гора м'язів. Так думають ті, хто взагалі не знайомий зі специфікою гирьового спорту або обізнаний із нею поверхово. Натомість цей вид спорту, на відміну від штанги, не дає великої маси м'язів.
Звичайно, є й ті, хто мене не розуміє, хтось розцінює спортивні здобутки як щось надзвичайне, але близькі люди не сприймають мене як чемпіонку. Для них я просто Таня.
– Свого часу ти багато тренувалася, постійно брала участь у змаганнях, перемагала, а потім залишила професійний спорт. Чому?
– Так склалися життєві обставини, що я мусила залишити спортивну кар'єру. Нині я працюю, але й тепер намагаюся підтримувати форму: недавно придбала гирю для тренувань удома – зовсім без цього я не можу (сміється). Іноді ходжу на шейпінг. Мрію займатися східними танцями, але часу на все не вистачає.