Через дві години, коли я стоятиму на перехресті й чекатиму автобуса, на весь світ дивитимуся зовсім інакше. Спасибі, Боже, що ти дав мені оце духмяне повітря, оце розм’якле листя, що переливається перламутром. Спасибі за пагорби й ріку, що милують очі. За годину дороги, за можливість усміхатися незнайомим людям і говорити з ними.
А поки що дорога до Шеків Лубенського району здається безкінечною. Мій супутник – середнього зросту чоловік, густа, чорна з сивиною борода вирізняє його з-поміж інших. Іван Никифорович Гордієнко належить до людей, життя яких розділяється на дві частини – "до" і "після".
У Шеках народився і виріс, закінчив школу, тут працював у колгоспі спочатку трактористом, потім – бригадиром тракторної бригади, а після хвороби – завклубом і на птахокомплексі. Тут побудував просторий будинок. У вісімдесят сьомому році Іван Никифорович занедужав – захворювання легенів. Напевне, далися взнаки роки роботи на полі – в пилюці, з отрутохімікатами. В Черкасах йому зробили операцію, видалили одну легеню. Одужував півроку, ще кілька років почувався слабким.
– Тоді я не думав, що подолаю хворобу і зможу повернутися до нормального життя, – розповідає чоловік, – але Бог мені допоміг.
Одного разу дружина принесла на птахокомплекс, де вони чергували, свіжі газети. В "Голосі України" прочитали розповідь Гарафіни Маковій, і відтоді їхнє життя змінилося. Гарафіна Петрівна – вчителька з тридцятирічним стажем, народознавець, авторка понад 14 книжок і видавець газети "Економічно-благочестивий вісник". На відміну від болгарської цілительки Ванги, Гарафіна Маковій з Чернівців може бачити два варіанти долі: перший, якщо тримаєтеся Законів світла, що їх лишив нам Спаситель, і другий варіант – коли відвертаєтеся від них.
– Тоді ми знайшли відповіді на всі запитання, – ділиться чоловік.
Гордієнки одразу ж виписали поштою книгу Гарафіни Маковій, і відтоді їхнє життя пішло в іншому руслі. Василина Михайлівна з найменшим сином їздила на чистилищні бесіди Маковій.
У книзі "Те, що я бачу" Гарафіна Маковій пише: " Мені відкривається таємниця гріха. Бачу, за які провини людина має ту чи іншу біду. Кладу ім’я на молитву до Ісуса Христа, запрошую подати – що є за що. Якщо людина того гідна, мені відкривається про людину, що вона чинить, як живе. Що накликала своїм способом життя у свою долю, у долю дітей, онуків, правнуків. Які хвороби, невдачі має (і за що), які й за що ще може мати".
За чотири роки особистого прийому було накопичено достатньо фактів із людських доль, щоб зробити висновок: закони добра і зла писані для всіх і діють сповна. Про це свідчать тисячі відгуків із конкретними адресами, які зібрані в книгах "Скальпель любові" і " Слово моєї душі". Уже більше восьми років Гарафіна Маковій особистого прийому не веде. Вся необхідна інформація представлена в її книжках та газетах.
Василина Михайлівна згадує про минуле:
– Шістдесят четвертого року я разом із дівчатами приїхала в Шеки у колгосп на заробітки. Восени дівчата повернулися на Закарпаття, а я знайшла тут собі чоловіка.
Дівчина виростала у віруючій родині, але на батьківщині свого чоловіка жила так, як усі. Істинної віри не було, церкви в селі на той час уже теж не було. Василина разом із жінками на свята ходила в церкву до Березоточі.
Прочитавши книгу Гарафіни Маковій, родина Гордієнків почала жити по-новому, залучаючи до православної християнської віри дітей та онуків: учили дотримуватися постів, виконувати десять заповідей.
До слова, у Гордієнків четверо дітей – Людмила, Раїса, Віктор, Іван. Найстаршій Людмилі – 40 років, найменшому Іванові – 24. Підростають десять онуків. Людмилина донька Наталія навчається в університеті імені Драгоманова на факультеті української філології та редагування. Дівчина не носить чоловічого одягу, одягає хустку, дотримується постів. Мишко, син Віктора, навчається в
9-му класі Шеківської школи. Хлопець в усьому допомагає дідусеві по-господарству, ходить до церкви, молиться, дотримується постів. А ще він дуже гарно малює. "Хай він навіть вивчиться на художника, – розмірковує дідусь, – але що це йому дасть? Чоловік повинен мати надійний шматок хліба, а не стояти зі своїми картинами на ринку". Старший Гордієнко мріє, що Мишко успадкує дідову любов до землі.
Проте сказати, що в цієї родини немає проблем, було б неправильно. 38-річний Віктор нині знаходиться в тюрмі. Василина Михайлівна читає вголос його листи, де син розповідає, як він знайшов свою стежку до віри. 2004 року Василина сказала чоловікові:
– Треба збудувати у дворі капличку, щоб було де молитися.
– А навіщо капличку?– здивувався чоловік. – Ми церкву збудуємо.
Він поїхав до Полтави, попросив у єпархії показати креслення церков і вибрав собі те, що найбільше сподобалося. Місце для майбутнього храму обрали край села, під високими акаціями, освятили його, і Іван Гордієнко отримав благословення на будівництво.
Родина орендує кілька десятків гектарів землі, утримує корів, свиней. Усі тяжко працюють, виручені кошти вкладають у будівництво церкви. "Вставати доводиться і в три години, а лягаю о 23-й, – ділиться Василина Михайлівна. – А Іван – весь час на ногах, увесь час робить". Дуже допомагає чоловікові в роботі односелець Микола Іванович Больбот.
– У селі говорять, що я будую церкву для свого сина, але це не так. Церква – для всього села, – додає Іван Никифорович.
Справа в тому, що найменший Гордієнків син Іван – священик. Він закінчив Духовну семінарію, навчається в Духовній академії. Іван має приход на Київщині.
А церква святого Миколая-угодника виросла. Он вона стоїть урочиста і тиха обабіч дороги, за зеленим моріжком. Церква вже майже облаштована всередині: тут є іконостас, ікони, лавочки. В будь-який час люди можуть зайти сюди й помолитися – храм завжди відчинений, на ньому немає замка.
Напевне, хтось би сказав, що це диво – немолодий чоловік зі слабким здоров’ям і невеликими статками звів церкву!
– Це Господь нам допоміг, – говорить Іван Никифорович, – наступного року, думаю, закінчимо дзвіницю.
Того дня, коли побувала у Гордієнків, була п’ятниця. Людмила білила одну з кімнат, у будинку було прохолодно, подумалось: напевне, господарі економлять на опаленні. Мишко вчив уроки, господиня молилася. Всі просто одягнені, будинок обставлений дуже скромно.
– Сьогодні пісний день, не відмовитеся з нами пообідати?
Суп із грибами та гарбузова каша були дуже смачними.
– У нас кожного дня обідають троє-четверо, ті, які працюють на будівництві, – додала господиня.
А ще вона дала мудрі поради про те, що садити-сіяти треба не раніше дня Георгія Побідоносця (6 травня. – Авт.), що жінки повинні обов’язково одягатися в жіночий одяг і носити хустки.
"Сьогодні підходжу до трактора, бачу – вибите скло, – усміхається Іван Никифорович. – Я одразу спалахнув, а потім сам себе зупинив і переборов гнівливість".
Затишок, спокій, чистота і простота цього дому додають сил. Подумалося: як добре, що є в Україні такі родини! І як добре було б, якби кожен побудував свій храм – на землі або в душі…