Оце читаю твій лист, чи, може, душу, чи, може, життя, і бачу, як ти сидиш біля столу, схилившись над папером, і пишеш мені. Хоча ні, я бачу, як ти пишеш до нас, дітей, щодня, щогодини. Коли по теплі пораєшся в садку чи на городі, майже завжди сама і завжди найкраще від сусідів. Коли зимними вечорами в тебе "завше світло пізнє – не від пісні, від роботи"… Скільки її переробили твої руки? Оце спинилась і подумала, що треба їх написати з великої літери. Бо Руки моєї мами – єдині такі на світі. У них і її серце, і її працьовита пісня, і любов невичерпна, стосильна до всіх, кому вони потрібні.
А я ніколи їх, здається, й не цілувала… Їм рідко випадало тримати подарунки, але від того не мінялася їхня природа – завжди віддавати, бути потрібними.
Ми, дІти, сором'язливі на відкриту ласку. Але наближаються такі гарні святки, коли батьки з особливим трепетом чекають нас, дітей. Пошануймо їхні надії, не забудьмо привітати, подякувати за їхні всерозуміючі і всепрощаючі душі. За те, що від їхніх домівок стеляться рідні стежини,  по яких вони виводили нас то в садочок, то в школу, то в інститут. Стежини, з яких вони нас завжди виглядають і ждуть. Як добре мати цей найтепліший притулок батькового і маминого чекання. Привітаймо їх, відвідаймо (не тільки за "свіжиною" чи "торбами"), скажімо найлагідніші слова, як ми їх любимо. Спішімо, щоб вони їх почули. Не запізнімося…