1 Травня 62-го. Перший рік він сам туди поїхав, а наступного – вже удвох із дружиною, нашою мамою Анастасією Степанівною. На трибуні він опинився поруч із першим космонавтом планети Юрієм Гагаріним. Батько був людиною товариською і заприятелював із Героєм. Це були перші роки після польоту, коли космонавт перебував у зеніті слави, одначе приятелював із простим колгоспником. Бували вони разом у Зоряному містечку, батько запрошував Гагаріна до нас у гості.
Володимир Олексійович показує дбайливо збережені у домашньому архіві вже пожовклі сімейні фото, запрошення з краєвидами радянської столиці й автографом першого космонавта. На звороті написано: "Алексею Федоровичу Ярошенко с уважением – Гагарин". Надійшла у маленьке село і листівка з портретом, адресована умільцю: "Большое спасибо за внимаие и заботу – за Ваше письмо и подарок, которые Вы изготовили для меня. Я хорошо помню нашу с Вами встречу 7 ноября прошлого года. К сожалению, сейчас в гости приехать не могу, очень много работы. Желаю Вам всего самого доброго. С приветом – Юрий и Валя". (Дружина космонавта Валентина теж була разом із ним і зіньківським умільцем на кремлівській трибуні). На Зіньківщину Гагарін так і не зібрався, а невдовзі загинув…
Пізніше, вже для Леоніда Брежнєва, майстер Ярошенко виготовив із кленового дерева різьблений мавзолей, вміщений у чотирилітровий скляний бутель.
 – Як це робилося, я сам не бачив, був тоді в армії, – каже Володимир. – Але до Кремля він знову дістався, бо звідти телефонували в нашу сільраду, питали, чи справді проживає такий чоловік. У сільраді, звісно, підтвердили. І батька пропустили. Так той мавзолей у ЦК і залишився.
Доля у батька була нелегка,– розповідає син. – Народився 1910 року на хуторі Бобошки, нині вже неіснуючому, тут же, поблизу Зінькова. Все його життя пройшло на цій землі. Освіту мав 3 класи. Тепер на місці хутора – поле. Я нещодавно фотографувався там, де колись стояла дідівська хата, біля старого Лебединського шляху. На початку 50-х наша родина переселилася в село Слиньківщина. Там батько побудував свою хату, вона теж не збереглася. А на околиці поставив вітряк, від енергії якого світили вдома лампочки. Це село поки що не зникло з карти. Там донедавна жило кілька людей. Тепер зосталася лише одна жінка – Надія Ландик, усіх односельців вона провела на цвинтар. А я ще пам’ятаю, як було у селі жилих 80 дворів. Є у мене задумка організувати зустріч колишніх мешканців Слиньківщини. Тоді у вашу газету оголошення напишу. І книжку про батька задумав, – каже Володимир Ярошенко. – А останню свою хату з "чудесами", як говорили в селі, батько збудував у Комсомольському, куди нам довелося перебратися з уже тоді неперспективної Слиньківщини.
"Чудеса" в тому будинку були справжні. В маленькому селі у 70-х роках винахідник-самоучка звів півтораповерхову будівлю з гаражем нагорі. Машину туди підняли на власноруч зробленому підйомнику, щоправда, тільки один раз. Син говорить, що батько тоді вже досягнув поважного віку, а діти роз’їхалися і нікому було користуватися тим пристроєм. У дворі будинку збудував два басейни, в більшому з них за допомогою електрики, подібно до каруселей у містах, по воді рухався човник. Мій співрозмовник пригадує, як сам у молодості катався на ньому.
– Зараз там усе розвалюється, басейни бур’янами заростають, у хаті ніхто не живе, – зітхає він. – Взагалі у селі багато порожніх дворів, роботи немає. Машину, що нагору піднімали, батькові в 1978 році як народному умільцю дали можливість придбати без черги, тоді це було дуже складно зробити. Свого часу з листами від Хрущова і Гагаріна в усі установи дорога для нього була відкрита. "Пробивний" був, для колгоспу багато чого діставав – цемент, будматеріали. Коли проводили в Слиньківщині до бригади і школи електричне світло, до нашого кутка не дотягли. То батько їздив, добивався, щоб прискорили роботи. Сам усе знаходив – і стовпи, і дроти. А працював із такими здібностями рядовим різноробочим. Возив конячкою пальне для тракторів і комбайнів. Столярні й будівельні інструменти опанував самотужки. Не курив, не пив. Його власті не дуже любили, бо "висовувався" багато. Коли він робив свій знаменитий стіл для самих "верхів", приїздили в село комісії, начальство з Полтави, тодішній перший секретар обкому Мужицький. Для голови нашого колгоспу то був постійний клопіт…
Олексій Федорович міг не лише порадувати подарунками відомих людей і прислужитися сільському товариству, він дбав і про свою велику родину – мав шестеро дітей. Першу його дружину придавило пластом глини. Моя мама пішла за нього заміж на двох дітей. Виростили їх і чотирьох спільних. Немає вже батьків на світі, батько помер у
94-му році. Ми поставили гарні пам’ятники йому, матері й братові. Поховані всі у Комсомольському. Найменший наш брат Олексій народився вагою менше кілограма, але вижив. Батько завдяки своїй "пробивній" натурі добрався з ним аж у Москву, в Мінздрав, до професорів. Хлопчика тоді врятували, пожив на світі. На жаль, нині уже покійний. Ми з братом Миколою теж опанували столярно-будівельну науку, і хоча батько нас, синів, спеціально не вчив, уміємо працювати з деревом. Сестра Ліда – підприємець, випікає смачні пиріжки на продаж. Сам я працював і будівельником на Сахаліні, і в санаторії "Сосновий бір", і підприємцем побував, і безробітним, і на базарі залізяччям торгував. Столярую потроху, хліб цей нелегкий. Власний будинок у Зінькові спорудили з дружиною Софією Василівною майже самі, лише стіни люди допомогли класти. Доньку нашу, ще коли малою у півтора року не ходила, батько Олексій Федорович теж возив до медичних світил. Тепер вона сама лікар. Маємо двох дочок і внуків. Отже, рід батьків не переривається…