– Стогін наших прадідів, дідів, батьків, зойк наших бабусь, матерів, крик мільйонів невинних дітей, які були вбиті безбожним нечестивим режимом, дійшли Престолу Божого, бо сьогодні нарешті пам'ять нащадків проснулася. Ми збагнули, що ця земля, по якій ми ходимо, на якій ми народилися, – наша рідна. Хай Господь упокоїть страдницькі душі українців, які загинули мученицькою страшною смертю, нехай їхня смерть буде жертвою Богові за нас, дорогі браття і сестри, щоб ми навчилися шанувати свою землю, дбати про свою Батьківщину, шанувати свою віру Православну, щоб ніколи не були поруйновані наші храми і зламані наші душі, – сказав по закінченні відправи єпископ Полтавський УПЦ КП Федір.
P.S. На цьому у висвітленні події можна було б поставити крапку, проте просяться на папір деякі спостереження. Напередодні акції впала в очі її реклама, чи презентація, як хочете. Лайтбокс напівзакликав-напівобіцяв полтавцям об'єднати Україну акцією "Засвіти свічку". Що ж, це здавалося цілком ймовірним, адже Голодомор для українців – спільне горе. Тож хоча останнім часом нас роздирають конфлікти, однак коректне ставлення один до одного плюс трохи мудрості в організації, уникнення заздалегідь спірних моментів справді могли б принести користь суспільству.
А що ж маємо? За наперед визначеним маршрутом, повідомленим облдержадміністрацією у планах заходів, учасників акції спрямовували до храму Української Православної Церкви Київського Патріархату. Знаючи існуючі в Україні церковні протиріччя, не важко було передбачити, що представники інших церков, зокрема й Української Православної Церкви – найбільшої і в державі, і в області, і в обласному центрі, у панахиді – апогеї акції, а отже, і в ході, участі не братимуть. (Останні, одначе, не залишилися осторонь загальнонаціональної події. У суботу в усіх храмах служили панахиди по невинно убієнних і замучених у роки Голодомору). То про яке ж об'єднання дбали організатори акції в Полтаві?
І ще одне спостереження із запитанням. Масовість акції забезпечили зорганізовані колони студентів, учнів профтехучилищ. Але уявімо на хвилинку: а якби їх не було, дисциплінованих, якою б була активність полтавців? Можна стверджувати тільки одне – реальною. Не хочу сказати, що всі, хто підтримав свої навчальні заклади і запалив свічку, робили це з примусу, ні. Все-таки уроки про Голодомор, широке висвітлення цієї теми в засобах масової інформації тощо, безумовно, формують погляд молодого покоління. Але навряд чи всі прийшли туди свідомо. Спитаєте, що ж у цьому поганого? У свічках і пам'яті – нічого, свою історію треба знати, треба любити свій народ. Мова про інше.
Оскільки молодь навряд чи є вже свідомою у виборі церковної конфесії, наскільки є моральним у такий спосіб залучати дітей до служби в одній з них, хай навіть і підтримуваній особами з влади? Чи варто свободу віросповідання тлумачити так довільно? Людина сама вправі обирати віру. Як і знати правдиву історію своєї країни. Відроджувати пам'ять. Ми усі ще маємо цього учитись. Бо без минулого не буде й майбутнього.