Можна скільки завгодно іронізувати чи вправлятися в дотепності з цього приводу, але неозброєним оком помітно, що відбувається замаскований під реалізм демонтаж здобутків Помаранчевої революції. І він розпочався не тоді, коли реанімувалася янусолика політика, а з найвищих трибун знову заговорили про багатовекторність і "єврореалізм". Нівелювання демократичних основ, які відстоював і відстояв Майдан, розпочалося з невміння та небажання політикуму вчитися у народу самопожертви.
Історія, власне, не нова. Так було і після Великої Вітчизняної, коли народ-переможець запрягли в ярмо тоталітаризму, автократії. Так було після 1991-го, коли народ обрав самостійний шлях розвитку, а його повергли в пучину охлократії і дерибану національних багатств тими, хто опинився в потрібний час і в потрібному місці…
Майдан став сумою народної жертовності, сподівань, протистояння цинізму влади. А пасіонарні пласти українського політикуму знову стали черговим щаблем для політичних маргіналів у їхньому поступальному русі до "реалізму". А реальність нині така: констатація високого рівня росту ВВП і небажання визнати галопуючої інфляції, що давно вже "з'їла" передвиборні подачки.
Інфляція прогресує не лише в економіці. Нині значно підвищився суспільний попит на радикальний популізм. Хтось причину тому вбачає в завищених постмайданних очікуваннях. Але пригадується старожил російської новітньої політики Володимир Жириновський, який ще на початку 90-х років обіцяв жінкам – чоловіків, чоловікам – горілку, всім – усе й одразу. Наївним було б шукати гносеологічні корені нинішнього стану саме в цьому, але схема, розроблена і обкатана в сусідів, активно нав'язується нам. Вона дає збої, як у листопаді-грудні 2004-го, однак і спрацьовує, як нині. Чому? Демократія без етичних механізмів втрачає свої властивості й перетворюється у яскраву обгортку зовсім не демократичних процесів. Як і партії, які в більшості своїй стали закритими акціонерними товариствами, що не мають чіткої ідеології. Ідеологічні етикетки часто вводять в оману не лише партійний актив та попутників, а й провідників таких "ЗАТ".
Англійський письменник Семюель Батлер писав: "Громадськість купує свої думки так само, як купують м'ясо й молоко, тому що це дешевше, ніж тримати свою корову. Тільки в цьому випадку молоко складається переважно з води". Сурогати й ерзаци, а також загроза відповідальності за "реалізацію" товару сумнівної якості провокують на перший погляд сумнівні компроміси, неприродні альянси. Таким чином розв'язуються короткотермінові проблеми і завдання чергової команди, що урядує. Але ж нема нічого постійнішого, ніж тимчасове. Ми пам'ятаємо сакраментальну фразу Президента про те, що змінилося багато облич у владі, а чи змінилася сама влада? Запитання, на жаль, залишається риторичним і досі.
Попри всі нинішні негаразди, спроби приватизувати Помаранчеву революцію одними і намагання заперечити її іншими, ця яскрава сторінка історії нашого народу не тьмяніє з часом. Майдан не належить політикам чи владі. Він належить, як це не високопарно звучить, народові. Тим більша його цінність, що належить він багатьом поколінням, нищеним фізично і духовно, – голодоморами, репресіями, війнами, запереченням рідної мови, бідністю і безправ'ям. Нищені покоління явили світові Майдан спротиву і величі української душі, здатної навіть супротивника у тривожні морозяні дні й ночі не залишити без тепла.
Цьогоріч нам явили нові майдани, сповнені крикливими концертами, біотуалетами, перманентними виступами різнокольорових провідників. Комікс та й годі. Але це було б смішно, якби не так сумно. Нині ми знову спостерігаємо "коаліціади", безрезультатні переговори і безпорадних політиків. На думку спадають слова з пісні "Океану Ельзи": "Веселі, брате, часи настали, / На грудях світить нам слави знак! / Нам очі ніжно закрили, губи медом змастили, / Душу кинули просто так…"
Випробування демократією, її виклики приймають, витримують ті ж нищені покоління, котрі й прийшли на Майдан у листопаді 2004 року. Тоді суспільство віддало політикам краще, що в нього було. Політики віддали суспільству те, що мали. А мали і мають, як тепер бачимо, зовсім небагато. (Мова, звісно, не йде про заводи, газети, теплоходи). І як не парадоксально, але один із найвагоміших здобутків Помаранчевої революції – це усвідомлення суспільством того, що політична еліта нації ще тільки формується і гартується. І завдяки цьому усвідомленню суспільство виявляє все більші ресурси самостійності. Вони стають основою, на якій формується справжня демократія, здатна вивести Україну з принизливого становища сателіта чи полігона для чужоземних і чужорідних експериментів. Власне, про це у вже згаданій пісні Святослава Вакарчука з "Океану Ельзи": "Та нам з тобою своє робити, / Відкрити очі і далі йти!.. / Хто ж тоді, як не ми, брати?!".
Історія, власне, не нова. Так було і після Великої Вітчизняної, коли народ-переможець запрягли в ярмо тоталітаризму, автократії. Так було після 1991-го, коли народ обрав самостійний шлях розвитку, а його повергли в пучину охлократії і дерибану національних багатств тими, хто опинився в потрібний час і в потрібному місці…
Майдан став сумою народної жертовності, сподівань, протистояння цинізму влади. А пасіонарні пласти українського політикуму знову стали черговим щаблем для політичних маргіналів у їхньому поступальному русі до "реалізму". А реальність нині така: констатація високого рівня росту ВВП і небажання визнати галопуючої інфляції, що давно вже "з'їла" передвиборні подачки.
Інфляція прогресує не лише в економіці. Нині значно підвищився суспільний попит на радикальний популізм. Хтось причину тому вбачає в завищених постмайданних очікуваннях. Але пригадується старожил російської новітньої політики Володимир Жириновський, який ще на початку 90-х років обіцяв жінкам – чоловіків, чоловікам – горілку, всім – усе й одразу. Наївним було б шукати гносеологічні корені нинішнього стану саме в цьому, але схема, розроблена і обкатана в сусідів, активно нав'язується нам. Вона дає збої, як у листопаді-грудні 2004-го, однак і спрацьовує, як нині. Чому? Демократія без етичних механізмів втрачає свої властивості й перетворюється у яскраву обгортку зовсім не демократичних процесів. Як і партії, які в більшості своїй стали закритими акціонерними товариствами, що не мають чіткої ідеології. Ідеологічні етикетки часто вводять в оману не лише партійний актив та попутників, а й провідників таких "ЗАТ".
Англійський письменник Семюель Батлер писав: "Громадськість купує свої думки так само, як купують м'ясо й молоко, тому що це дешевше, ніж тримати свою корову. Тільки в цьому випадку молоко складається переважно з води". Сурогати й ерзаци, а також загроза відповідальності за "реалізацію" товару сумнівної якості провокують на перший погляд сумнівні компроміси, неприродні альянси. Таким чином розв'язуються короткотермінові проблеми і завдання чергової команди, що урядує. Але ж нема нічого постійнішого, ніж тимчасове. Ми пам'ятаємо сакраментальну фразу Президента про те, що змінилося багато облич у владі, а чи змінилася сама влада? Запитання, на жаль, залишається риторичним і досі.
Попри всі нинішні негаразди, спроби приватизувати Помаранчеву революцію одними і намагання заперечити її іншими, ця яскрава сторінка історії нашого народу не тьмяніє з часом. Майдан не належить політикам чи владі. Він належить, як це не високопарно звучить, народові. Тим більша його цінність, що належить він багатьом поколінням, нищеним фізично і духовно, – голодоморами, репресіями, війнами, запереченням рідної мови, бідністю і безправ'ям. Нищені покоління явили світові Майдан спротиву і величі української душі, здатної навіть супротивника у тривожні морозяні дні й ночі не залишити без тепла.
Цьогоріч нам явили нові майдани, сповнені крикливими концертами, біотуалетами, перманентними виступами різнокольорових провідників. Комікс та й годі. Але це було б смішно, якби не так сумно. Нині ми знову спостерігаємо "коаліціади", безрезультатні переговори і безпорадних політиків. На думку спадають слова з пісні "Океану Ельзи": "Веселі, брате, часи настали, / На грудях світить нам слави знак! / Нам очі ніжно закрили, губи медом змастили, / Душу кинули просто так…"
Випробування демократією, її виклики приймають, витримують ті ж нищені покоління, котрі й прийшли на Майдан у листопаді 2004 року. Тоді суспільство віддало політикам краще, що в нього було. Політики віддали суспільству те, що мали. А мали і мають, як тепер бачимо, зовсім небагато. (Мова, звісно, не йде про заводи, газети, теплоходи). І як не парадоксально, але один із найвагоміших здобутків Помаранчевої революції – це усвідомлення суспільством того, що політична еліта нації ще тільки формується і гартується. І завдяки цьому усвідомленню суспільство виявляє все більші ресурси самостійності. Вони стають основою, на якій формується справжня демократія, здатна вивести Україну з принизливого становища сателіта чи полігона для чужоземних і чужорідних експериментів. Власне, про це у вже згаданій пісні Святослава Вакарчука з "Океану Ельзи": "Та нам з тобою своє робити, / Відкрити очі і далі йти!.. / Хто ж тоді, як не ми, брати?!".
Рубрика: 
