Політ із підрізаним крилом
ТетЯна, як і завжди, прокинулася раніше за Мишка. Відтоді, як на початку минулої осені вони поєднали свої долі, щораз о п'ятій ранку вона будила свого чоловіка.
– Михайлику, вставай. Та хутчіше, бо автобус чекати не буде.
– Що, вже пора? – напівпошепки промовив Мишко. – Ні, так далі терпіти немає сили, – обурювався він, встаючи з постелі. – Хіба це життя, щоб задля якоїсь десятки щодень отак мучитися…
Мишко працював у одній із охоронних фірм, куди влаштувався тимчасово, й став, як висловився якось його друг Ігор, "дрібною величиною" у розквіті сил. Заробітки обіцяли лише на словах, а платили, що з носа впаде: 10–15 гривень за зміну, та й ті треба було слізно випрошувати.
За чверть години молоде подружжя вже вийшло у двір. Навкруги – пітьма. Густо накрапав дощ. Село мовчало. Не пурхне й горобець, лиш почулося, як скрипнула хвіртка. Напівсонні йшли виярками. Під ногами, неначе в осінню негоду, чавкала грязюка. Коли вийшли на шлях, трималися побіля тину, щоб можна було вхопитися за нього, аби не впасти. Згодом побачили автобус, біля якого юрмилася ватага односельців, які збиралися їхати до Кременчука на заробітки…
Сміється сміх, сумує сум
Мишко Богатирчук та його молода дружина Тетяна народилися й зросли в селі, що за 50 кілометрів од Кременчука. Через невлаштованість життя на селі, пов'язаного здебільшого з проблемами працевлаштування, як і багато інших молодих сімей, втікаючи від спустошеного реформами села, вирішили шукати свого щастя в місті.
У Кременчуці молода сім'я щоразу намагалася знайти більш-менш оплачувану роботу хоча б для одного з них, аби, як кажуть, зачепитися, а потім знайти й своє місце під сонцем. Серед знайомих односельців Михайла чимало хлопців розпочинали саме так: йшли сторожами у різні охоронні структури, що мають "пташино-звірині" назви, будівельниками, де виконували найтяжчу і найбруднішу роботу, а чи просто "вростали" в ринкове, наповнене всілякими хитромудрими переплетіннями, життя. Про те, що чимало з них працювали в місті на "пташиних" правах і не могли одружитися через безперспективність отримання свого "кутка", знали з перших вуст. Однак поряд із проблемою працевлаштування слід було розв'язати й іншу, не менш пекучу, – житлову. Вони обійшли не одну квартиру у найвіддаленіших куточках Кременчука, однак усі названі ціни – від 500 і вище гривень за прожиття – жахали. І тоді хтось підказав шукати житло у навколишніх селах, де ціни були значно нижчими. Їм пощастило: власник обійстя, який мав можливість здати ніким не заселену хату, просив усього 150 грн. Окрилені такою удачею, Михайло з Тетяною взялися прибирати: навели лад в оселі, зробивши такий-сякий косметичний ремонт, по-своєму розставили меблі, протерли запітнілі вікна, а коли надвечір в охололій за зиму оселі запанувало тепло і затишок, й господиня поставила на стіл власноруч приготовлену на домашній плиті запашну вечерю, у їхніх душах неначе засміявся сміх.
Ще у глибокому сні дрімало село, коли дзвінок мобільного телефона Мишка гойднув сонну тишу сільської хати – на тому боці збуджено говорила школярка Женя, сусідська дівчина, яка повідомила недобру звістку про те, що мама Тетяни ще вчора, пораючись біля домашньої живності, поламала ногу. Коли мобілку взяла Тетяна, дівчина додала: "У селі “швидкої допомоги” немає, дільнична лікарня не опалюється, старший брат відвіз тітку Катерину до районної лікарні, де й залишив на лікування". А далі у слухавці почулося, як вирок: "Мама просила повернутися до села, бо нікому поратися біля худоби, доглядати за хатою, а ще ж і біля хворої треба клопотатися".
Світало. Першим же автобусом подружжя виїхало до Козельщини, де в районній лікарні на них чекала мати. За вікном, у сутінковому тумані, пропливали засніжені краєвиди, оповиті тихо-ніжним смутком…
…Протягом усього шляху, попри тужливий настрій, Тетяна жила невидимими димами спогадів про вчорашній вечір, де разом з її Мишком говорили про їхнє спільне майбутнє. Яким воно буде? Чи не розіб'ється човен їхнього кохання об незворушні, непереборні побутові проблеми? Чи вдасться знайти своє місце під сонцем для того, аби відстояти право на нормальне сімейне життя? Запитання ці поки що риторичні.
І що прикметно. Саме такими запитаннями переймалися і тридцять, і п'ятдесят, і вісімдесят років тому. Виходить, що про цивілізаційні процеси годі й мріяти? І якщо нині можновладці шукають причини невтішної демографічної ситуації, то не треба тут високих слів та наукових термінів. Відповідь проста – відсутність культу родини. Ось із чого починаються проблеми суспільства.
ТетЯна, як і завжди, прокинулася раніше за Мишка. Відтоді, як на початку минулої осені вони поєднали свої долі, щораз о п'ятій ранку вона будила свого чоловіка.
– Михайлику, вставай. Та хутчіше, бо автобус чекати не буде.
– Що, вже пора? – напівпошепки промовив Мишко. – Ні, так далі терпіти немає сили, – обурювався він, встаючи з постелі. – Хіба це життя, щоб задля якоїсь десятки щодень отак мучитися…
Мишко працював у одній із охоронних фірм, куди влаштувався тимчасово, й став, як висловився якось його друг Ігор, "дрібною величиною" у розквіті сил. Заробітки обіцяли лише на словах, а платили, що з носа впаде: 10–15 гривень за зміну, та й ті треба було слізно випрошувати.
За чверть години молоде подружжя вже вийшло у двір. Навкруги – пітьма. Густо накрапав дощ. Село мовчало. Не пурхне й горобець, лиш почулося, як скрипнула хвіртка. Напівсонні йшли виярками. Під ногами, неначе в осінню негоду, чавкала грязюка. Коли вийшли на шлях, трималися побіля тину, щоб можна було вхопитися за нього, аби не впасти. Згодом побачили автобус, біля якого юрмилася ватага односельців, які збиралися їхати до Кременчука на заробітки…
Сміється сміх, сумує сум
Мишко Богатирчук та його молода дружина Тетяна народилися й зросли в селі, що за 50 кілометрів од Кременчука. Через невлаштованість життя на селі, пов'язаного здебільшого з проблемами працевлаштування, як і багато інших молодих сімей, втікаючи від спустошеного реформами села, вирішили шукати свого щастя в місті.
У Кременчуці молода сім'я щоразу намагалася знайти більш-менш оплачувану роботу хоча б для одного з них, аби, як кажуть, зачепитися, а потім знайти й своє місце під сонцем. Серед знайомих односельців Михайла чимало хлопців розпочинали саме так: йшли сторожами у різні охоронні структури, що мають "пташино-звірині" назви, будівельниками, де виконували найтяжчу і найбруднішу роботу, а чи просто "вростали" в ринкове, наповнене всілякими хитромудрими переплетіннями, життя. Про те, що чимало з них працювали в місті на "пташиних" правах і не могли одружитися через безперспективність отримання свого "кутка", знали з перших вуст. Однак поряд із проблемою працевлаштування слід було розв'язати й іншу, не менш пекучу, – житлову. Вони обійшли не одну квартиру у найвіддаленіших куточках Кременчука, однак усі названі ціни – від 500 і вище гривень за прожиття – жахали. І тоді хтось підказав шукати житло у навколишніх селах, де ціни були значно нижчими. Їм пощастило: власник обійстя, який мав можливість здати ніким не заселену хату, просив усього 150 грн. Окрилені такою удачею, Михайло з Тетяною взялися прибирати: навели лад в оселі, зробивши такий-сякий косметичний ремонт, по-своєму розставили меблі, протерли запітнілі вікна, а коли надвечір в охололій за зиму оселі запанувало тепло і затишок, й господиня поставила на стіл власноруч приготовлену на домашній плиті запашну вечерю, у їхніх душах неначе засміявся сміх.
Ще у глибокому сні дрімало село, коли дзвінок мобільного телефона Мишка гойднув сонну тишу сільської хати – на тому боці збуджено говорила школярка Женя, сусідська дівчина, яка повідомила недобру звістку про те, що мама Тетяни ще вчора, пораючись біля домашньої живності, поламала ногу. Коли мобілку взяла Тетяна, дівчина додала: "У селі “швидкої допомоги” немає, дільнична лікарня не опалюється, старший брат відвіз тітку Катерину до районної лікарні, де й залишив на лікування". А далі у слухавці почулося, як вирок: "Мама просила повернутися до села, бо нікому поратися біля худоби, доглядати за хатою, а ще ж і біля хворої треба клопотатися".
Світало. Першим же автобусом подружжя виїхало до Козельщини, де в районній лікарні на них чекала мати. За вікном, у сутінковому тумані, пропливали засніжені краєвиди, оповиті тихо-ніжним смутком…
…Протягом усього шляху, попри тужливий настрій, Тетяна жила невидимими димами спогадів про вчорашній вечір, де разом з її Мишком говорили про їхнє спільне майбутнє. Яким воно буде? Чи не розіб'ється човен їхнього кохання об незворушні, непереборні побутові проблеми? Чи вдасться знайти своє місце під сонцем для того, аби відстояти право на нормальне сімейне життя? Запитання ці поки що риторичні.
І що прикметно. Саме такими запитаннями переймалися і тридцять, і п'ятдесят, і вісімдесят років тому. Виходить, що про цивілізаційні процеси годі й мріяти? І якщо нині можновладці шукають причини невтішної демографічної ситуації, то не треба тут високих слів та наукових термінів. Відповідь проста – відсутність культу родини. Ось із чого починаються проблеми суспільства.
Рубрика: 
