– Будматеріали забирають і вивозять, – розповідає сільський голова Олександр Олійник, – а сміття залишають на тому ж місці.
Ось і живуть селяни серед цих руїн. Особливо постраждала вулиця Жовтнева, яка знаходиться біля Сули. Поки держава цього не помічає, розбирають наші села по цеглині й по дощечці. Покарання за таку безгосподарність у законі не передбачене.
Шеки – найвіддаленіше село Лубенського району, межує воно з Лохвицьким районом, до райцентру звідси – 42 кілометри. Сільрада – одна з найменших у районі, бюджет у неї теж куций.
Олександру Андрійовичу Олійнику 47 років, сільським головою з них працює понад двадцять. Прийшов у сільраду з посади інженера-механіка місцевого колгоспу.
Головне багатство в селі – земля. 1700 розпайованих гектарів нині знаходяться в оренді у шести господарів, деякі з них значаться лише формально. Проте жоден клаптик поля не гуляє.
– У сусідньому селі Хорошках сільгосппідприємство “Максимко” землі орендує в комплексі, – продовжує сільський голова. – За таких умов простіше оформляти договори оренди і контролювати їх виконання.
З бюджетом у Шеківській сільраді начебто все добре. Нині мають 119% виконання. Прибутки від реєстрації суб’єктів підприємницкої діяльності, від податків із фізичних осіб, від торгового патенту, від єдиного податку на підприємницьку діяльність тощо. Проте 19 відсотків бюджетного перевиконання – це всього 2300 гривень. Для вирішення соціальних проблем села – то лише крапля в морі. Тільки для того, щоб налагодити вуличне освітлення, потрібно близько 20 тисяч. У селі є водогін, але ним користуються лише 30 господарів, решта – колодязями.
До Шеківської сільради належить і село Хитці, яке знаходиться за 5 кілометрів. Там 150 дворів. Кілька років тому в Хитцях згорів клуб і його перевели в приміщення дитячого садка. Відкривати в селах дошкільний заклад не має резону, адже за рік народжується одне-двоє діток або жодної дитини. Помирають від 9 до 20 чоловік. Із 540 мешканців, зареєстрованих на території сільради, – 31 учень. Діти навчаються в Шеківській неповній середній школі. 12 учнів із Хитців рейсовим автобусом під’їжджають до школи.
…Підсобити сусідові, сватові чи кумові – свята справа. А розрахунок за те, що допоміг вивезти гній, викосити сіно, заколоти кабанчика, – могорич. Ось і виходить, що без самогону в селі кроку не ступити.
– Найважче не молодим і не пенсіонерам, – розмірковує Олександр Андрійович, – а людям середнього віку, які незабаром мали б вийти на пенсію. Здоров’я вже немає, щоб кудись їхати, на роботу таких брати не хочуть, залишається тільки підсобне господарство.
Вигодувати і продати порося невигідно, це скаже кожен. А цінами на молоко переробники часто маніпулюють – підвищують, доки захоплять ринок, а далі ціна посунулася вниз.
У селі поважають родину Гордієнків. Іван Никифорович, 1947 року народження, має 120 гектарів землі, утримує 11 голів ВРХ. Йому допомагають дружина Василина Михайлівна, дочка Людмила та внук Мишко, який ще навчається в школі. Вся родина дуже багато працює.
Проте не кожен селянин піде на такий ризик і зможе дати лад міні-підприємству.
Потерпають люди й від того, що не знають законів. 2002 року розпаювали землю, але 36 господарів державні акти не зареєстрували. Тоді це коштувало 30 гривень, а тепер – 280. Та й процес, виявилося, тепер не такий простий. Сільський голова звернувся до Полтавського філіалу Інституту землеустрою, уклали договір, заплатили гроші. Але пройшло більше року, та акти так і не зареєстровані. Олександр Олійник став прохачем, який оббиває пороги.
– Останнього разу мені пообіцяли, що зроблять до 20 вересня, але справа з місця не зрушила. Єдиний вихід – звернутися до суду, а це знову затягне час.
* * *
Скільки ще електорат має пережити виборів і скільки фракцій мають відійти в минуле, щоб село по-справжньому відчуло турботу держави?
Ось і живуть селяни серед цих руїн. Особливо постраждала вулиця Жовтнева, яка знаходиться біля Сули. Поки держава цього не помічає, розбирають наші села по цеглині й по дощечці. Покарання за таку безгосподарність у законі не передбачене.
Шеки – найвіддаленіше село Лубенського району, межує воно з Лохвицьким районом, до райцентру звідси – 42 кілометри. Сільрада – одна з найменших у районі, бюджет у неї теж куций.
Олександру Андрійовичу Олійнику 47 років, сільським головою з них працює понад двадцять. Прийшов у сільраду з посади інженера-механіка місцевого колгоспу.
Головне багатство в селі – земля. 1700 розпайованих гектарів нині знаходяться в оренді у шести господарів, деякі з них значаться лише формально. Проте жоден клаптик поля не гуляє.
– У сусідньому селі Хорошках сільгосппідприємство “Максимко” землі орендує в комплексі, – продовжує сільський голова. – За таких умов простіше оформляти договори оренди і контролювати їх виконання.
З бюджетом у Шеківській сільраді начебто все добре. Нині мають 119% виконання. Прибутки від реєстрації суб’єктів підприємницкої діяльності, від податків із фізичних осіб, від торгового патенту, від єдиного податку на підприємницьку діяльність тощо. Проте 19 відсотків бюджетного перевиконання – це всього 2300 гривень. Для вирішення соціальних проблем села – то лише крапля в морі. Тільки для того, щоб налагодити вуличне освітлення, потрібно близько 20 тисяч. У селі є водогін, але ним користуються лише 30 господарів, решта – колодязями.
До Шеківської сільради належить і село Хитці, яке знаходиться за 5 кілометрів. Там 150 дворів. Кілька років тому в Хитцях згорів клуб і його перевели в приміщення дитячого садка. Відкривати в селах дошкільний заклад не має резону, адже за рік народжується одне-двоє діток або жодної дитини. Помирають від 9 до 20 чоловік. Із 540 мешканців, зареєстрованих на території сільради, – 31 учень. Діти навчаються в Шеківській неповній середній школі. 12 учнів із Хитців рейсовим автобусом під’їжджають до школи.
…Підсобити сусідові, сватові чи кумові – свята справа. А розрахунок за те, що допоміг вивезти гній, викосити сіно, заколоти кабанчика, – могорич. Ось і виходить, що без самогону в селі кроку не ступити.
– Найважче не молодим і не пенсіонерам, – розмірковує Олександр Андрійович, – а людям середнього віку, які незабаром мали б вийти на пенсію. Здоров’я вже немає, щоб кудись їхати, на роботу таких брати не хочуть, залишається тільки підсобне господарство.
Вигодувати і продати порося невигідно, це скаже кожен. А цінами на молоко переробники часто маніпулюють – підвищують, доки захоплять ринок, а далі ціна посунулася вниз.
У селі поважають родину Гордієнків. Іван Никифорович, 1947 року народження, має 120 гектарів землі, утримує 11 голів ВРХ. Йому допомагають дружина Василина Михайлівна, дочка Людмила та внук Мишко, який ще навчається в школі. Вся родина дуже багато працює.
Проте не кожен селянин піде на такий ризик і зможе дати лад міні-підприємству.
Потерпають люди й від того, що не знають законів. 2002 року розпаювали землю, але 36 господарів державні акти не зареєстрували. Тоді це коштувало 30 гривень, а тепер – 280. Та й процес, виявилося, тепер не такий простий. Сільський голова звернувся до Полтавського філіалу Інституту землеустрою, уклали договір, заплатили гроші. Але пройшло більше року, та акти так і не зареєстровані. Олександр Олійник став прохачем, який оббиває пороги.
– Останнього разу мені пообіцяли, що зроблять до 20 вересня, але справа з місця не зрушила. Єдиний вихід – звернутися до суду, а це знову затягне час.
* * *
Скільки ще електорат має пережити виборів і скільки фракцій мають відійти в минуле, щоб село по-справжньому відчуло турботу держави?
Рубрика: 
