Дефіциту житла в Паськівці немає, натомість відчувається гостра нестача мешканців. Їх тут лишилося всього шестеро: немолоде подружжя, батько з донькою та літні брат із сестрою. Щоправда, навесні та восени там з'являється ще з десяток людей, але вони приїжджають ненадовго – лишень для того, щоб посадити картоплю чи зібрати врожай. А в літню спекотну пору чи взимку село можна пройти вздовж і впоперек і не зустріти жодної живої душі.
– Колись наше село було найбільшим із усіх навколишніх, – згадує паськівський старожил Іван Кушніренко. – У Паськівці до кінця 50-х років минулого століття нараховувалося до ста дворів. У місцевому колгоспі імені Верховної Ради вирощували телят, тримали корів, займалися овочівництвом. А сусідні великі нині села Пащенки, де тепер знаходиться сільрада, та Яценки тоді ще були хуторами…
Іван Васильович більшу частину свого життя прожив у рідному селі. Тут народився у багатодітній родині, тут минули його дитячі роки, затьмарені лихоліттям Голодомору 1932–1933 років, тут була його перша робота. Під час літніх канікул він випасав колгоспних  коней, а згодом йому довірили пару гнідих, якими хлопець орав, боронував, возив дрова.
У сусідній Миколаївці Іван Кушніренко закінчив семирічку, після чого працював і одночасно вчився у ФЗО на Карлівському машинобудівному заводі. Коли повернувся додому, потрапив у німецьку окупацію.
Після того, як рідне село звільнили від німців, 18-річний Іван Кушніренко пішов на фронт.
– Пізніше я потрапив у 120-й стрілецький полк 247-ї стрілецької дивізії, – розповідає Іван Васильович. – Воював на Першому Білоруському фронті. Наш комбат дізнався про мій хист до коней і запропонував бути їздовим. Отак із рязанцем Миколою Гибіним та хлопцем із сусіднього села Борисом Пащенком ми тими кіньми й опікувалися, доки не вийшли до польського кордону, на Радомський плацдарм.
Отам і відбулося бойове хрещення Івана Кушніренка, якого поставили наводчиком 76-міліметрової полкової гармати.
– Коли побачив, як німці сунуть, неначе велетенська чорна хмара, в мене аж дух перехопило, – згадує Іван Кушніренко. –  Гримнув перший залп, мені позакладало вуха… Не пам'ятаю, як ми тих німців відбили, як вони тікали… У тому бою вбило командира гармати, і мене призначили замість нього.
Так командиром гармати у складі своєї дивізії він дійшов аж до Берліна. За мужність, проявлену у боях, Івана Кушніренка нагородили орденом Червоної Зірки.
У 1946 році сержант Іван Кушніренко демобілізувався, вивчився на шофера і повернувся відбудовувати рідне село. Багато чого довелося робити: шоферував, чотири роки був завідуючим фермою, стільки ж – бригадиром.
…Село почало занепадати ще за часів радянської влади. Іван Васильович почав бити на сполох, навіть у Верховну Раду УРСР звертався з цього приводу. Звідти отримав відповідь, що Паськівка не занесена в план відбудови. Це був вирок для села…
Місцеве господарство поступово почало занепадати. Худобу вирізали, а ферму розібрали на будівельні матеріали. Нині від неї майже нічого не лишилося.
Молодь пороз'їжджалася: хтось – у сусідні, перспективніші, села, а хтось – у райцентр чи в Полтаву. Лишилися тільки ті, кому нікуди було їхати, або ті, хто не уявляв свого життя без рідного села. Серед них – й Іван Васильович.
Незважаючи на поважний вік, він і досі порається по господарству, своїм стареньким "Москвичем" їздить у сусідні села за продуктами. Його подвір'я в травні розцвітає червоними тюльпанами, які насадила його донька. Надто яскраво вони виглядають на тлі сумної картини запустіння, яку являє собою нинішня Паськівка.
* * *
Прийде травень, і знову зачервоніють тюльпани, посаджені дбайливою жіночою рукою, а от чи розквітне Паськівка?..