Проте навряд чи є більш консервативна галузь, ніж освіта. За великим рахунком, нічого не змінюється. Так, з’явився “табель про ранги” вчителів. Термін навчання в загальноосвітній школі стає то більшим, то меншим. Так, прийшли комп’ютери, маємо дванадцятибальну систему. Є напрацювання, досягнення, відкриття. Є нова методика, підручники. Але!
Освіта досі не стала в суспільстві головною. За винятком деяких приватних і спеціалізованих навчальних закладів та окремих одинадцятирічок і дев’ятирічок, наші школи розраховані переважно на “середнячка”– і педагога, і школяра. Якщо в навчальному закладі є хоч один талановитий педагог – уся школа немов стоїть на узвишші й висвічується його даруванням. Та чи багато випусників із видатними здібностями вступили в педуніверситети? Чи багато вчителів від Бога працюють в райцентрах і в селах?
Так, чимало випускників здобувають освіту педагога за направленнями. Але треба, щоб ці направлення видавалися за конкурсом! Три направлення з району, але неординарним особистостям.
А скільки “сіреньких“ шкіл із “сіренькими” педколективами прогледіли таких неординарних особистостей! Скільки вчительок початкових класів закричали і зацитькали надто жвавих дітей! “Куди ти пішов?”, “Чого ти горланиш?”, “Сядь!”, “Встань!”, “Вийди з класу!”, “Іди за батьком!”.
Ось що розповіла мені Т. З., мати одного учня:
– Син пішов до першого класу, який веде шанований педагог. На перших батьківських зборах вона обговорювала з нами матеріальні проблеми. Ось подивіться, на якому стільці сидить учителька! І підняла на двох пальцях той стілець. А загляньте в сусідній клас, який там стілець. А в нашому класі досі немає фортепіано. Обов’язково придбайте каси букв і складів за п’ятнадцять гривень. Щоб за три гривні я не бачила!
І так далі. Дарма що та каса потрібна була тільки на трьох уроках, а в класі кілька мам – безробітні.
Надалі “викачку” робить батьківський комітет. Здайте на те й оте, не ми цю традицію заводили, не нам виводити. Зважаючи на те, який мізер коштів виділяється на школи, і на те, як директори з простягнутою рукою ходять по інстанціях, можна було б закрити на це очі. Але страждає сама ідея освіти й із-за освітян-прохачів.
Чи не в кожному класі є учні, батьки яких – спонсори школи. Угадайте, як до них повинні ставитися вчителі?
Звичайно, всі люблять подарунки. Одній учительці молодших класів шестирічки подарували на день народження м’якого ведмедика. Вона запитала:
– Ведмедику, а як тебе звати?
Діти хором почали придумувати йому ім’я. Вчителька поставила іграшку в шафу і сказала, що ведмедик навчатиметься в їхньому класі. І додала:
– А найкраще дарувати те, що ти сам можеш зробити.
Ця учителька вже давно на пенсії.
Загляньмо за куліси подарунків, куплених учнями для вчителів. Як складаються списки – хто здав гроші, а хто – ні. Як діти просять у батьків десятку чи двадцятку, як батьки сердяться, але дають, аби не прогнівити метра чи метрису. І які побажання вони часом при цьому висловлюють.
“Мій син на початку року почав просити гроші на подарунки вчителям. Чим далі, тим частіше й частіше він брав по п’ять гривень. Спочатку я мовчала, а потім пішла до школи з’ясувати, чому він має обдаровувати всіх учителів. Виявилося, що подарунок купляли тільки один раз, а решту грошей він брав собі на розваги” (з розповіді мами Г.Н.).
Думається, що нині педагоги вже мають хоч і невелику, але достатню платню для того, щоб із почуття власної гідності, а не від страху перед законом, відмовитися від жертвоприношень учнів.
Ми говоримо про “сіреньку” школу з її “сіренькими” звичаями.
Щосили в наших навчальних закладах розвивається репетиторство. І хай розвивається! Згадаймо, як за радянських часів карали недбалих учнів тим, що залишали їх після уроків. Раніше це навіть називалося “залишити без обіду”. Тепер же предметники набирають собі учнів, які за п’ять, десять, двадцять гривень на годину (залежно від популярності викладача) отримують додаткові знання і додаткові уроки. Причому дехто з учителів вважає, що це страшна таємниця.
Але й тут проблема. Педагог викладає в цього учня, потім його доучує вдома. Цей школяр приречений бути найкращим у класі на його уроках. Хоча часто-густо він не найрозумніший і не найстаранніший. А як же почуваються ті розумні діти, чиї батьки не можуть найняти репетитора? Їх і далі вчитимуть “чему-нибудь и как-нибудь”? Тим більше, що після уроків і репетиторства ввечері вчитель і фізично, і морально виснажений.
Головний бар’єр, який не може здолати наша освіта, – це сірість.    Це відсутність або невелика присутність вчителів-особистостей. Це небажання педагогів учитися. Це повальна показуха – як півстоліття тому, так і тепер. (Досі проводяться виховні заходи і “відкриті” уроки для інспектора). А час летить уперед, сірі уроки нині – це мертві уроки.
 Вважається, що в педуніверситет може вступити мало не кожен, принаймні на контрактну форму навчання. Знаю одного випускника, який за все життя прочитав тільки одну книжку “Ведмедикова хатка”, і він навчається на філологічному факультеті педвузу.
 Престиж професії педагога знижувався багато десятиліть. І тут справа не тільки в низькій чи високій зарплаті.
Та як хочеться, щоб було більше учителів від Бога!