На них задивлялися сільські хлопці та дівчата. Кожний шукав свою. Не була винятком і жвава та вдатна до будь-якої селянської роботи Ада Юрченко. Після закінчення у 1957 році десятирічки якийсь час посиділа за рахівницею у конторі тоді одного з кращих у Оржицькому районі колгоспу "Маяк". Хоч вірте, хоч ні, а чорноземи там кольору крила ворона. Масні й розсипчасті, як гречана каша. Лише цукрових буряків щороку сіяли по 550–900 гектарів.
Крутим поворотом для Ади Юрченко стало літо 1960 року. Її мати Ганна Семенівна працювала в ланці. Роботяща дочка при першій нагоді поспішала до матері в поле. Воно п'янило пахощами різнотрав'я та духмяного чебрецю, чарувало щебетом жайворонів. Із материною сапою у руках і зустріла осінь. А вона того року видалася примхливою. Як задощило з вересня – до самих заморозків не висихала земля. Поки і сніг її накрив. Машини загрузали у розмоклій землі по самісінькі вісі. Тільки гусеничні трактори й виручали. Ветерани ланки і понині згадують той день, коли під надокучливим дощем уперемішку зі снігом вони рятували врожай. А вже коли на землю почали спускатися вечірні сутінки і жінки збиралися додому, до них прискакав вершник. То був їхній бригадир.
– Автомашини з Донбасу на допомогу приїхали, – тільки й мовив на одному подиху. А сам не зводить очей із жінок. Чекає, що вони скажуть. А вони мовчать, на Аду кидають погляди. Вона розуміє, що всі втомилися, намерзлися. Але ж і шоферам по бездоріжжю добиратися було нелегко. А бач, приїхали. Хтось же повинен бути першим. І Ада мовчки робить крок на розмоклу плантацію.
– Треба, дівчата! – тихо кидає Дуся Богдан, яка, здається, ніколи не знала смутку. За нею йдуть Ганна Юрченко, Валентина Кирпа, Марія Буряк, Люба Шпилька. Трактор на буксирі підтягує вантажівку до вкритих гичкою і землею, що змерзлася у суцільний панцир, буртів цукрових буряків.
Важко доводилося жінкам. Але вивезли на бурякоприймальний пункт урожай до останнього кореня. А згодом одноголосно назвали Аду Дмитрівну ланковою. Відтоді вона більше тридцяти років і ланкувала. За високий урожай цукрових буряків Ада Юрченко була нагороджена орденом Жовтневої революції і орденом Леніна. Односельці обирали славну трудівницю депутатом Верховної Ради України. У 1973 році їй було присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці. Згодом Аду Юрченко обрали членом Президії Верховної Ради України.
– Якось, – згадувала Ада Дмитрівна, – у перерві між засіданнями члени Президії пили чай із печивом. По радіо передавали українські народні пісні у виконанні самодіяльних митців. "Гарно співають жінки", – сказав партійний керівник України Володимир Васильович Щербицький. Він теж був членом Президії і сидів поруч, його підтримав знаний селянський ватажок із Рівненщини Володимир Антонович Плютинський. Ті слова зачепили, як мовиться, за живе і голосисту Аду Дмитрівну. "І в моїй ланці дівчата співають не гірше", – тільки й сказала.
До якого з владних кабінетів докотилося відлуння тієї невимушеної розмови, ланкова і сама не знала. Проте інтерес до хору сазонівських буряківниць зріс не тільки в районі, а й в області. Вони з успіхом співали на тоді ще республіканському фестивалі самодіяльного мистецтва, перед делегатами ХХVІ з'їзду КПУ, достойно представляли українську народну пісню у Болгарії.
Виступати у московському Палаці з'їздів у дні роботи сесії Верховної Ради СРСР, яка приймала Конституцію СРСР, від імені України абикому довірити не могли. Ту почесну місію з успіхом виконав хор-ланка заслуженого працівника культури України Ади Юрченко з Сазонівки.
За життя Ади Дмитрівни жоден Сорочинський ярмарок не відбувся без пісень у виконанні її хору-ланки. Самому випало бути свідком того, як визнаний і понині популярний співак Йосип Кобзон, котрий того дня ярмаркував у Великих Сорочинцях, заслухавшись сільських співачок, проштовхався крізь щільне кільце шанувальників пісні, щоб потиснути жінкам руки, сказати добре слово. Та раптом, ніби спіткнувся, сплеснув долонями. У колі сазонівських буряківниць він упізнав народну артистку Союзу Діану Петриненко.
– Це ж не сільські, а столичні артисти співають! – вигукнув.
Ада Дмитрівна не розгубилася. Підсмикнула куточки квітчастої хустки на підборідді і відказала: "Так ми ж з Діаною Гнатівною з одного села. Ще в шкільному хорі разом співали…”
Це тепер столичні співаки розважають ярмаркуючий люд переважно за гроші. А тоді естрадні зірки першої величини, а разом із ними і самодіяльні митці, співали від душі. А то, повірте, не одне і те ж.
* * *
На жаль, Ади Юрченко вже немає з нами.
– У поминальні дні, – розповідає дочка Ади Дмитрівни, економіст Алла Погоріла, яка живе в Миргороді, – ми з сестрою Людмилою Шамаєвою та нашими сім'ями навідуємося на могилу неньки. Разом із нами до пам'ятника несуть квіти і тепло своїх сердець тепер уже колишні члени хору-ланки. Сумуємо, згадуємо, як воно було колись.
Прикро, звісно, що "нові" господарі життя у гонитві за дзвінкою монетою втратили інтерес до пам'яті носіїв дорогоцінного досвіду, який уособлювала велика трудівниця, ланкова з державним розумінням ролі селянської праці в ім'я добробуту людей. Вона була однією з тих подвижників, які вважали себе щасливими тільки тоді, коли було добре не лише їм, а й тим, хто поруч.
Крутим поворотом для Ади Юрченко стало літо 1960 року. Її мати Ганна Семенівна працювала в ланці. Роботяща дочка при першій нагоді поспішала до матері в поле. Воно п'янило пахощами різнотрав'я та духмяного чебрецю, чарувало щебетом жайворонів. Із материною сапою у руках і зустріла осінь. А вона того року видалася примхливою. Як задощило з вересня – до самих заморозків не висихала земля. Поки і сніг її накрив. Машини загрузали у розмоклій землі по самісінькі вісі. Тільки гусеничні трактори й виручали. Ветерани ланки і понині згадують той день, коли під надокучливим дощем уперемішку зі снігом вони рятували врожай. А вже коли на землю почали спускатися вечірні сутінки і жінки збиралися додому, до них прискакав вершник. То був їхній бригадир.
– Автомашини з Донбасу на допомогу приїхали, – тільки й мовив на одному подиху. А сам не зводить очей із жінок. Чекає, що вони скажуть. А вони мовчать, на Аду кидають погляди. Вона розуміє, що всі втомилися, намерзлися. Але ж і шоферам по бездоріжжю добиратися було нелегко. А бач, приїхали. Хтось же повинен бути першим. І Ада мовчки робить крок на розмоклу плантацію.
– Треба, дівчата! – тихо кидає Дуся Богдан, яка, здається, ніколи не знала смутку. За нею йдуть Ганна Юрченко, Валентина Кирпа, Марія Буряк, Люба Шпилька. Трактор на буксирі підтягує вантажівку до вкритих гичкою і землею, що змерзлася у суцільний панцир, буртів цукрових буряків.
Важко доводилося жінкам. Але вивезли на бурякоприймальний пункт урожай до останнього кореня. А згодом одноголосно назвали Аду Дмитрівну ланковою. Відтоді вона більше тридцяти років і ланкувала. За високий урожай цукрових буряків Ада Юрченко була нагороджена орденом Жовтневої революції і орденом Леніна. Односельці обирали славну трудівницю депутатом Верховної Ради України. У 1973 році їй було присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці. Згодом Аду Юрченко обрали членом Президії Верховної Ради України.
– Якось, – згадувала Ада Дмитрівна, – у перерві між засіданнями члени Президії пили чай із печивом. По радіо передавали українські народні пісні у виконанні самодіяльних митців. "Гарно співають жінки", – сказав партійний керівник України Володимир Васильович Щербицький. Він теж був членом Президії і сидів поруч, його підтримав знаний селянський ватажок із Рівненщини Володимир Антонович Плютинський. Ті слова зачепили, як мовиться, за живе і голосисту Аду Дмитрівну. "І в моїй ланці дівчата співають не гірше", – тільки й сказала.
До якого з владних кабінетів докотилося відлуння тієї невимушеної розмови, ланкова і сама не знала. Проте інтерес до хору сазонівських буряківниць зріс не тільки в районі, а й в області. Вони з успіхом співали на тоді ще республіканському фестивалі самодіяльного мистецтва, перед делегатами ХХVІ з'їзду КПУ, достойно представляли українську народну пісню у Болгарії.
Виступати у московському Палаці з'їздів у дні роботи сесії Верховної Ради СРСР, яка приймала Конституцію СРСР, від імені України абикому довірити не могли. Ту почесну місію з успіхом виконав хор-ланка заслуженого працівника культури України Ади Юрченко з Сазонівки.
За життя Ади Дмитрівни жоден Сорочинський ярмарок не відбувся без пісень у виконанні її хору-ланки. Самому випало бути свідком того, як визнаний і понині популярний співак Йосип Кобзон, котрий того дня ярмаркував у Великих Сорочинцях, заслухавшись сільських співачок, проштовхався крізь щільне кільце шанувальників пісні, щоб потиснути жінкам руки, сказати добре слово. Та раптом, ніби спіткнувся, сплеснув долонями. У колі сазонівських буряківниць він упізнав народну артистку Союзу Діану Петриненко.
– Це ж не сільські, а столичні артисти співають! – вигукнув.
Ада Дмитрівна не розгубилася. Підсмикнула куточки квітчастої хустки на підборідді і відказала: "Так ми ж з Діаною Гнатівною з одного села. Ще в шкільному хорі разом співали…”
Це тепер столичні співаки розважають ярмаркуючий люд переважно за гроші. А тоді естрадні зірки першої величини, а разом із ними і самодіяльні митці, співали від душі. А то, повірте, не одне і те ж.
* * *
На жаль, Ади Юрченко вже немає з нами.
– У поминальні дні, – розповідає дочка Ади Дмитрівни, економіст Алла Погоріла, яка живе в Миргороді, – ми з сестрою Людмилою Шамаєвою та нашими сім'ями навідуємося на могилу неньки. Разом із нами до пам'ятника несуть квіти і тепло своїх сердець тепер уже колишні члени хору-ланки. Сумуємо, згадуємо, як воно було колись.
Прикро, звісно, що "нові" господарі життя у гонитві за дзвінкою монетою втратили інтерес до пам'яті носіїв дорогоцінного досвіду, який уособлювала велика трудівниця, ланкова з державним розумінням ролі селянської праці в ім'я добробуту людей. Вона була однією з тих подвижників, які вважали себе щасливими тільки тоді, коли було добре не лише їм, а й тим, хто поруч.
Рубрика: 
