Засноване в козацькі часи, колись село звалося Жабками і проживали тут майже три тисячі козаків. Достеменно невідомо, чи то випадок став причиною такого географічного феномену, чи кмітливі козаки навмисне збудували своє село в умовному "геополітичному" центрі. Та зиск від того мали неабиякий: багатюще село було знане по всіх світах. Прославив його знаменитий Ільїнський ярмарок, який за своїм розмахом перевершував Сорочинський. Як не дивно, але те ж таки місцезнаходження з часом зіграло із селом злий жарт, і нині воно опинилося у найвіддаленішій глушині…
"Наш півень співає одразу для трьох областей – Полтавської, Сумської та Чернігівської", – цим дотепним жартом привітав нас із Луценківським сільським головою Сергієм Максютенком директор місцевої школи Микола Цись. Саме завдяки школі, на його думку, ще й донині жевріє життя у Луценках. Навчаються тут лише 67 учнів, але школа – єдиний осередок культури та просвіти на селі, сюди завжди тягнуться люди. Багатий на експонати шкільний музей першим в області отримав від Міністерства освіти і науки України статус зразкового. Статус, який не надає жодних переваг чи грошової допомоги на утримання музею, а лише зобов'язує. Винятково на ентузіазмі Миколи Івановича та сільських вчителів тут зберігаються багатовікові традиції та історія села. А взимку у школі проводяться репетиції та концерти колективів художньої самодіяльності, адже сільський Будинок культури, розташований у колишній Ільїнській церкві, не опалюється.
…На початку XX століття село впевнено дивилось у майбутнє. Та історія розсудила по-своєму. За розповіддю Сергія Максютенка, у 1935 році куполи і дзвіниця місцевої церкви були зруйновані. Ця духовна втрата була наче відгомін подій тих страшних років: Голодомор 1932 – 1933 рр. забрав у Луценках більше людських життів, аніж Велика Вітчизняна війна, – 364.
Молодий 36-річний сільський голова (між іншим, наймолодший у Лохвицькому районі) доклав чимало зусиль, аби в селі з'явився пам'ятник жертвам цього страшного злочину проти українського народу. Спочатку у центрі Луценок планували встановити дерев'яний хрест на земляному насипі. Але один із місцевих підприємців узявся допомогти із виготовленням пам'ятного знака з природного каменю. 25 листопада цього року, у День жалоби за жертвами Голодомору, відбудеться його відкриття. Проект пам'ятника затвердили й на сесії сільської ради, яка за збігом обставин проходила саме в день мого приїзду в Луценки. Тож дорогою до школи Сергію Максютенку було про що розповісти з життя села, так би мовити, "по гарячих слідах".
– Ще декілька років тому Луценки потопали у смітті та бур'янах, – згадує він. – Разом із депутатами сільської ради ми організували жителів, школярів і прибрали центр села. Весною впорядкували всі кладовища, яких у нас аж одинадцять. Також власними силами відремонтували два з п'яти дерев'яних мостів місцевого значення.
Сірості та непривабливості сучасним селам додають "покалічені" дороги. Луценки, на жаль, – не виняток: ремонт дороги розпочали лише на центральній вулиці. Втім, це тільки початок, запевнив Луценківський сільський голова.
З 2006 року на території Луценківської сільської ради працює ТОВ "Максимко", яке обробляє понад 3 тисячі гектарів землі. До цього "земельне" питання було тут найболючішим, адже поля не оброблялись впродовж кількох років. Певна річ, це негативно позначалося на рівні життя селян: паї "гуляли", роботи не було. Минулого ж року в людей з'явилася можливість здати свої земельні паї в оренду новому господарю. Легше стало й сільському бюджету. Нині у сільської ради немає заборгованості за енергоносії та з заробітної плати. Сільрада прийняла на свій баланс медичну амбулаторію, в якій за допомогою спонсорів – ЗАТ "Природні ресурси" – вдалося замінити старий опалювальний котел на новий. Вже відчувається й економія – до 40% газу на рік.
Цього року за підтримки Лохвицької районної ради у Луценках було проведено й підключено ще один вуличний газопровід. На це затратили майже 50 тисяч гривень державних коштів, 16 тисяч гривень зібрали члени кооперативу. Нині села сільської ради – Луценки та Нове – майже стовідсотково газифіковані.
…Власне, так, бесідуючи про життя-буття сільської громади, й дійшли до школи. Її величезна територія – 7 гектарів – нагадує про те, що з 1891 року тут була Жабківська сільськогосподарська і ремісницька школа. Луценківську школу добре знають не лише на теренах області. У далекому Вашингтоні нащадки видатного українського вченого та громадського діяча Івана Фещенка-Чопівського, родове коріння якого – на лохвицькій землі, заснували гуманітарну фундацію. Вона, крім іншого, надає відчутну допомогу і луценківській школі. Завдяки американцям українського походження обдаровані випускники сільської школи мають можливість вступити до Києво-Могилянської академії (фундація фінансує підготовчі курси).
З вікон директорського кабінету видніється розпочате у 1992 році з великим розмахом, а нині законсервоване, будівництво… нової триповерхової школи на 270 учнів із оранжереями та тенісними кортами. Микола Цись, який впродовж багатьох років "вибивав" кошти на реалізацію цього проекту у високих кабінетах, тепер лише зітхає: закінчувати розпочате немає жодного сенсу, і, швидше за все, доведеться недобудовану школу розібрати, поки цього не зробили спритники. Адже цьогоріч іще вдалося набрати перший клас із восьми учнів, проте за весь минулий рік у Луценках народилася лише одна дитина. Якщо так буде й надалі, учбовий заклад проіснує щонайбільше 5–7 років.
А не буде школи – не буде й села, вважає Луценківський сільський голова Сергій Максютенко, який сам провчителював тут 14 років (викладав історію й географію). Його дивує те, що меценати з-за кордону підтримують невеличку школу в українській глибинці, зберігаючи тим самим для України її самобутність і національний дух, а власна держава не поспішає подбати, щоби сільські люди мали роботу, а не їздили по світах. Щоб у селах залишались молоді сім`ї, народжували дітей. Тоді й було б кого вчити у так і недобудованій школі.
Втім, поки що спорожнілих сільських хат щороку стає дедалі більше: нині у колись процвітаючому козацькому селі залишилось 232 двори, 594 жителі. Зовсім мало людей у сусідньому Новому – на 19 дворів усього 24 жителі. Перспектива доволі невтішна, та молодий сільський голова сподівається на краще. Сповнений ентузіазму, він намагається зробити якомога більше добрих справ, дати людям надію. І не випадково поставив собі за мету відкрити пам'ятник жертвам Голодомору: люди не повинні забувати, як колись українське село уже намагалися знищити…
P.S. Доки матеріал готувався до друку, з Луценок надійшла приємна звістка про те, що пам’ятник жертвам Голодомору відкрито. Репортаж про цю подію читайте в найближчих номерах "Зорі Полтавщини".
"Наш півень співає одразу для трьох областей – Полтавської, Сумської та Чернігівської", – цим дотепним жартом привітав нас із Луценківським сільським головою Сергієм Максютенком директор місцевої школи Микола Цись. Саме завдяки школі, на його думку, ще й донині жевріє життя у Луценках. Навчаються тут лише 67 учнів, але школа – єдиний осередок культури та просвіти на селі, сюди завжди тягнуться люди. Багатий на експонати шкільний музей першим в області отримав від Міністерства освіти і науки України статус зразкового. Статус, який не надає жодних переваг чи грошової допомоги на утримання музею, а лише зобов'язує. Винятково на ентузіазмі Миколи Івановича та сільських вчителів тут зберігаються багатовікові традиції та історія села. А взимку у школі проводяться репетиції та концерти колективів художньої самодіяльності, адже сільський Будинок культури, розташований у колишній Ільїнській церкві, не опалюється.
…На початку XX століття село впевнено дивилось у майбутнє. Та історія розсудила по-своєму. За розповіддю Сергія Максютенка, у 1935 році куполи і дзвіниця місцевої церкви були зруйновані. Ця духовна втрата була наче відгомін подій тих страшних років: Голодомор 1932 – 1933 рр. забрав у Луценках більше людських життів, аніж Велика Вітчизняна війна, – 364.
Молодий 36-річний сільський голова (між іншим, наймолодший у Лохвицькому районі) доклав чимало зусиль, аби в селі з'явився пам'ятник жертвам цього страшного злочину проти українського народу. Спочатку у центрі Луценок планували встановити дерев'яний хрест на земляному насипі. Але один із місцевих підприємців узявся допомогти із виготовленням пам'ятного знака з природного каменю. 25 листопада цього року, у День жалоби за жертвами Голодомору, відбудеться його відкриття. Проект пам'ятника затвердили й на сесії сільської ради, яка за збігом обставин проходила саме в день мого приїзду в Луценки. Тож дорогою до школи Сергію Максютенку було про що розповісти з життя села, так би мовити, "по гарячих слідах".
– Ще декілька років тому Луценки потопали у смітті та бур'янах, – згадує він. – Разом із депутатами сільської ради ми організували жителів, школярів і прибрали центр села. Весною впорядкували всі кладовища, яких у нас аж одинадцять. Також власними силами відремонтували два з п'яти дерев'яних мостів місцевого значення.
Сірості та непривабливості сучасним селам додають "покалічені" дороги. Луценки, на жаль, – не виняток: ремонт дороги розпочали лише на центральній вулиці. Втім, це тільки початок, запевнив Луценківський сільський голова.
З 2006 року на території Луценківської сільської ради працює ТОВ "Максимко", яке обробляє понад 3 тисячі гектарів землі. До цього "земельне" питання було тут найболючішим, адже поля не оброблялись впродовж кількох років. Певна річ, це негативно позначалося на рівні життя селян: паї "гуляли", роботи не було. Минулого ж року в людей з'явилася можливість здати свої земельні паї в оренду новому господарю. Легше стало й сільському бюджету. Нині у сільської ради немає заборгованості за енергоносії та з заробітної плати. Сільрада прийняла на свій баланс медичну амбулаторію, в якій за допомогою спонсорів – ЗАТ "Природні ресурси" – вдалося замінити старий опалювальний котел на новий. Вже відчувається й економія – до 40% газу на рік.
Цього року за підтримки Лохвицької районної ради у Луценках було проведено й підключено ще один вуличний газопровід. На це затратили майже 50 тисяч гривень державних коштів, 16 тисяч гривень зібрали члени кооперативу. Нині села сільської ради – Луценки та Нове – майже стовідсотково газифіковані.
…Власне, так, бесідуючи про життя-буття сільської громади, й дійшли до школи. Її величезна територія – 7 гектарів – нагадує про те, що з 1891 року тут була Жабківська сільськогосподарська і ремісницька школа. Луценківську школу добре знають не лише на теренах області. У далекому Вашингтоні нащадки видатного українського вченого та громадського діяча Івана Фещенка-Чопівського, родове коріння якого – на лохвицькій землі, заснували гуманітарну фундацію. Вона, крім іншого, надає відчутну допомогу і луценківській школі. Завдяки американцям українського походження обдаровані випускники сільської школи мають можливість вступити до Києво-Могилянської академії (фундація фінансує підготовчі курси).
З вікон директорського кабінету видніється розпочате у 1992 році з великим розмахом, а нині законсервоване, будівництво… нової триповерхової школи на 270 учнів із оранжереями та тенісними кортами. Микола Цись, який впродовж багатьох років "вибивав" кошти на реалізацію цього проекту у високих кабінетах, тепер лише зітхає: закінчувати розпочате немає жодного сенсу, і, швидше за все, доведеться недобудовану школу розібрати, поки цього не зробили спритники. Адже цьогоріч іще вдалося набрати перший клас із восьми учнів, проте за весь минулий рік у Луценках народилася лише одна дитина. Якщо так буде й надалі, учбовий заклад проіснує щонайбільше 5–7 років.
А не буде школи – не буде й села, вважає Луценківський сільський голова Сергій Максютенко, який сам провчителював тут 14 років (викладав історію й географію). Його дивує те, що меценати з-за кордону підтримують невеличку школу в українській глибинці, зберігаючи тим самим для України її самобутність і національний дух, а власна держава не поспішає подбати, щоби сільські люди мали роботу, а не їздили по світах. Щоб у селах залишались молоді сім`ї, народжували дітей. Тоді й було б кого вчити у так і недобудованій школі.
Втім, поки що спорожнілих сільських хат щороку стає дедалі більше: нині у колись процвітаючому козацькому селі залишилось 232 двори, 594 жителі. Зовсім мало людей у сусідньому Новому – на 19 дворів усього 24 жителі. Перспектива доволі невтішна, та молодий сільський голова сподівається на краще. Сповнений ентузіазму, він намагається зробити якомога більше добрих справ, дати людям надію. І не випадково поставив собі за мету відкрити пам'ятник жертвам Голодомору: люди не повинні забувати, як колись українське село уже намагалися знищити…
P.S. Доки матеріал готувався до друку, з Луценок надійшла приємна звістка про те, що пам’ятник жертвам Голодомору відкрито. Репортаж про цю подію читайте в найближчих номерах "Зорі Полтавщини".
Рубрика: 
