Другий лист немов продовжує перший: "Доки ж платитимуть нам, простим людям, таку малу пенсію? – запитує Валентина Іванівна з Полтави. – Одні на курортах по закордонах відпочивають, у дорогих машинах їздять, землі за мільйони скуповують, а ми копійки на хліб рахуємо… Маю 42 роки стажу, а пенсію заробила, виходить, тільки на комунальні послуги… Навіщо ж тоді так розпинатися депутатам, що вони печуться про простий народ? Навіть тридцятку "під виборну кампанію" кинуть голодним, аби потім розказувати, які вони хороші. А насправді те, як живуть вони і ми, дуже розділяє нас на багатих і бідних".
Ну що відповісти на гіркі запитання Алевтини Романівни і Валентини Іванівни, коли вони самі на них відповідають… Та хіба тільки вони? Хіба краще живуть сотні і тисячі стареньких людей, котрі чесно пропрацювали усе своє трудове життя і тепер мають пенсію, якої при нинішніх цінах вистачає на кілька днів.
Нещодавно довелось спостерігати таку "картинку". Підійшла до прилавка бабуся,  попрохала зважити їй невеличкого кавунчика. Розплатилася і чекає здачу: 15 копійок. Продавець поклала 10 копійок і вже обслуговує іншого покупця. Бабуся стоїть, чекає. Торговельниця роздратовано повертається до неї:
 – Ну нєт у мєня пятака на сдачу! Нєужелі нє понятно?
Присоромлена бабуся мовчки відходить. Їй гірко і принизливо пояснювати молодій торговельниці, що те, що вона назвала "п'ятаком на здачу", для старенької – гроші.
А скільки їх іще живе так, рахуючи копійочку до копійочки…
За останнІми статистичними даними, нині в Україні понад 13 мільйонів пенсіонерів. І більшість із них (61,7 відсотка) отримують пенсії від 301 до 400 гривень. Цю статистику "сором'язливо" не називають у своїх передвиборних промовах захисники народу. Але є вона і ще сумніша. Бо майже 20 відсоткам пенсіонерів держава платить по 201–300 гривень, а понад 11 відсотків отримують від 151 до 200 гривень. Як прожити на такі суми? Може, харчуючись один раз на тиждень?
Сумні цифри. І як же вони відрізняються від тих бадьорих обіцянок, якими сипали з передвиборних рекламних роликів усміхнені обличчя кандидатів у "слуги народу", котрі один з поперед одного запевняли, що забезпечать людям гідне життя… в майбутньому.
Знову – в майбутньому. І це після 16 років незалежності країни… А досі, обіймаючи владні портфелі з отакенними зарплатами, у поті чола добилися для нас з вами, як вони кажуть, стабільності. Як відчуває цю стабільність 70-річна полтавка Валентина Андріївна Глушко, поцікавилась я у неї, розговорившись на пізній міській вулиці, де зустріла її з "кравчучкою".
 – От якби з тією стабільністю можна було посьорбати борщику, коли не вистачає на хліб, то, може, я б і відчула. А так, моя стабільність – це пляшки, – показала на дві великі торбини. – От як назбираю їх за півночі чотири сумки, то й буде хоч невеличка, але добавка до пенсії.
І щовечора, обмотавши хворі ноги бинтами, "щоб жили не полопались", бо пропрацювала на важких будівельних роботах, замість того, щоб спочивати, іде ця старенька у парки й алеї, заглядає в сміттєві урни, під лавочки і збирає викинуті пляшки, які приносять їй десятку чи дві. І – ще й радіє від того!
 – Я хоч так можу допомогти онуці. Навчання ж нині – платне. Донька моя рано померла… То я всю свою пенсію онуці віддаю, а сама на пляшки живу… То оселедчика куплю, то пшона. А вчора битих яєчок дешево взяла…
Отак виживають наші, як їх охрестили з високих трибун, "пересічні" пенсіонери. Мабуть, тому, що їх січуть і січуть то безгрошів'я, то біди, то хвороби… Живуть і виживають на обіцянках можновладців, які "дуже хочуть" платити всім стареньким нормальну пенсію, але на неї чомусь весь час не вистачає коштів.
Та ось, здається, вирішення цієї проблеми замаячило на горизонті. Виявляється, якщо дуже захотіти, гроші можна знайти. На таку думку наштовхнуло опубліковане в пресі повідомлення про те, що нещодавно високі можновладці подали на розгляд робочої комісії всеукраїнських профспілок і профоб'єднань документ, який стосується поліпшення пенсійного забезпечення. А в ньому чорним по білому пропонується збільшити виплати пенсій… колишнім народним депутатам, членам уряду, а також членам їхніх сімей; колишнім депутатам УРСР встановити стипендії у розмірі 5000 гривень на місяць; пенсії членам уряду УРСР встановити на рівні 70–80 відсотків від пенсій нинішніх урядовців… А це, уточнимо, в 10–20 разів більше, ніж отримує середньостатистичний український пенсіонер!
Ех, бабусю Валю, бабусю Алевтино! Ну чому ви не колишні члени колишніх урядів чи хоча б члени сімей тих членів?.. Ну хто ж вам винен, що ви "пересічно" трудилися, надриваючи жили, на будовах та в колгоспах? От і не матимете стипендій у розмірі 5000 гривень на місяць. Хоча і "непересічним", здається, з цим документом не пощастило. Бо до честі профспілкових органів – вони не підтримали таких "турботливих" пропозицій влади, зауваживши, що їх не можна вважати соціально справедливими, оскільки призведуть до ще більшого розриву у розмірах пенсій звичайних пенсіонерів, яких у країні 97 відсотків, і – так званої еліти.
Полтавка Катерина Олексіївна Ляміна не належить до еліти. Хоч має два ордени як учасниця бойових дій – під час війни була військовою медсестрою і фельдшером, винесла на собі й врятувала не одну сотню солдат. І досі носить у голові осколок від поранення. Після війни разом із чоловіком, котрий повернувся з фронту без обох ніг, як могли, з відходів шлаку зліпили собі хатину по вулиці Шведській, 41-а. Та вже багато літ Катерина Олексіївна – вдова, її благеньке помешкання за цей час геть розлізлося, почала падати стеля, в стінах зяють дірки. Пенсія її на ремонт не потягне. Тож звернулася бабуся до міської влади, може, чим підсоблять їй. Та й День визволення Полтави якраз наближався, коли про ветеранів згадують. І міська влада на її лист відреагувала. Прислала комісію, в складі якої були навіть будівельні спеціалісти. А ті подивились і подивувались: навіщо ж нас сюди везли, коли тут ніякий ремонт не допоможе, ця розвалюха не сьогодні-завтра впаде. І порадили:
 – Ставайте, бабо, на квартирну чергу.
А бабусі  93 роки…
Запитую Катерину Олексіївну:
 – І що, з тим пішли й більше не нагадували про себе?
 –  Ні, нагадали. Привезли від міської влади поздоровлення з Днем визволення Полтави і подарунок. А я дивлюсь на цей пакунок і не знаю, що й сказати. Написали: "Дорогий ветеране!" – наче нас так багато зосталося, що й на ім'я та по батькові важко назвати. І про свій обов'язок – бути гідними нашого подвигу – згадали, і молодечого здоров'я та невичерпного оптимізму мені побажали. А "підкріпили" подарунком: півлітрою горілки і банкою перловки з томатним соком… На закуску чи що?.. Ото сиджу я в своїй розвалюсі під страхом, що от-от вона впаде, і чогось ніякого оптимізму не відчуваю. Правда, моя колишня швейна фабрика "Ворскла", де я все життя пропрацювала, поздоровила мене з душею, щиро. І 100 гривень дали, на ліки будуть, і цукерки в коробках, і тортик…
Так, справжню турботу завжди відрізниш від несправжньої. І немає значення, чи це стосується якоїсь окремої людини, чи цілого народу. Ми сьогодні говоримо про стареньких  наших громадян. Бо вони – найбільш вразлива і незахищена частина нашого суспільства. І як же хочеться вірити, що після усіх оцих виборчих політичних перегонів, після стількох обіцянок поліпшення життя саме вони, найперше, відчують його у кожній своїй оселі. І бабусі Алевтині вистачатиме пенсії не тільки на хліб. І бабуся Валя нарешті спочине і не збиратиме по ночах порожні пляшки. І 93-річна Катерина Олексіївна Ляміна, кавалер двох бойових орденів, не здригатиметься від страху, що на її голову, в якій вона носить осколок з війни, мож
е ще й впасти стеля…