–Я мав цілком благородну мету! – бив себе в груди двадцятилітній полтавець, студент одного із полтавських вузів Олександр Вовк. – Ось уявіть: мешкаю я на вулиці Калініна, що в обласному центрі. Підходжу одного разу до свого будинку і здивовано бачу – біля під’їзду стоїть мопед мого сусіда. Повірите, я аж схопився за голову! І зовсім не тому, що в ній був хміль від випитого перед тим алкоголю. Ні! Я захвилювався. Це ж яка дорога річ – більше чотирьох тисяч гривень у магазині коштує, а тут стоїть без нагляду. Її ж можуть украсти!
Далі мої думки методом логічного аналізу, якого нас вчать в інституті, закрутились у діалектичному розвитку:
– Сьогодні цей сусід залишив свій мопед, який можуть поцупити любителі того, що погано лежить, а завтра, дивись, він купить машину і без усяких запобіжників та пересторог так само залишить біля під’їзду – і її точно вкрадуть! Треба пробудити його пильність ! – сказав я.
І тільки з цією, наголошую, благородною метою вирішив, так би мовити, прибрати від під’їзду той мопед. Сів на нього і поїхав. Нехай, думаю, вийде сусід, побачить, що мопеда немає і задумається: чи можна таку дорогу річ залишати напризволяще…
Думаєте, мій вчинок зрозуміли? Коли б часом… Припаяли штраф за угон та ще за всілякі експертизи стягнули, словом, влетіла мені та благородна наука в добру копієчку – майже 700 гривень. Одне втішає, що коли сусід таки купить машину, то її не вкрадуть.
Пам’ятатиме мій урок пильності…
“Ширпотреб” винен
–У  тому, що зі мною сталося, прошу вважати винним “ширпотреб”, тобто торгівлю однаковісінькими товарами, які заполонили наші базари і магазини. Ну скажіть на милість, звідки мені, Аліку Варияну, 25-ти років від роду, було знати, що в таксиста, з яким я їхав, виявиться точнісінько таке ж портмоне, як і в мене?
А діло було так. Живу я в Полтаві. Викликав якось таксі, щоб поїхати у своїх справах. Сів у машину, їдемо, з водієм весело розмовляємо. Дивлюсь, у його бардачку моє портмоне лежить. Я ще й подумав, чого я його туди поклав? Приїхали ми на місце, я даю йому гроші за проїзд, він рахує, я беру своє портмоне і виходжу.
Коли бачу, він вискакує зі своєї машини і біжить за мною. Що б ви подумали в такій ситуації? Звісно, що хоче вас обікрасти. Я – утікати. Він – за мною. Я – швидше, а він – іще швидше… Повезло мені утекти тільки тому, що він посковзнувся і впав.
Спинився я у якомусь провулку, відхекуюсь і думаю собі: це ж він знає мою адресу за викликом і тепер підчікуватиме біля дому. Нема дурних туди йти!
Завернув зовсім в інший бік, зайшов у якийсь будинок і там прямо в коридорі за батареєю сховав своє портмоне, радий, що таксист у мене його не відбере, бо дуже воно мені подобалось.
Ага… Таксист не догнав, а от правоохоронці під руки взяли. Виявляється, він ще й заявив їм на мене. Прийшли, питають: де портмоне? Ну, я і повів їх до тієї батареї, бо ж своє ховав. А вони: скільки там грошей? А я й не пам’ятаю, бо не дивився. А таксист точну суму назвав: 3 тисячі гривень. Та ще й сказав, що він узяв їх із собою на погашення кредиту. Витягли з-за батареї портмоне, перерахували, а там – як циганка гадала – 3 тисячі гривень!
Отака халепа вийшла з тим портмоне. Я ж думав, що тільки у мене таке, тому й узяв. Суща дрібниця, 11 гривень 70 копійок воно коштує, а обійшлося мені в 700 гривень штрафу.
Тож і кажу, що в цьому торгівля винна, через її “ширпотреб” у таку халепу вскочив…
Проїхався у тролейбусі… за 550 гривень
Зате у сусіда не вкрадуть     машину
Кажуть, що в Полтаві найдешевший проїзд у тролейбусах. Із цим твердженням категорично не згоден слюсар одного з підприємств Анатолій Коновал. Більше того, він навіть упевнений, що проїзд у тролейбусі найдорожчий зі всіх видів транспорту.
Не вірите? Ось послухайте його.
– Обидно мені весь час було за наші тролейбуси. Такі пошарпані, старенькі, а на ремонт чи купівлю нових, кажуть, грошей нема. А чому нема? Бо не вміють заробляти, найдешевший же транспорт, а вони “зайців” возять! Та ще й так культурненько їх обслуговують. Ви, певно, й самі чули. Заходите в салон, пасажирів повно, і чуєте:
– Задняя площадка, кто єщо жєлаєт заплатіть за проєзд?
“Кто жєлаєт”? Та ніхто не “жєлаєт”! Тільки й чекають, аби вискочити, поки кондуктор до них не добрався.
Або оці пільговики. Тільки й чути: “У мене посвідчення”. А поцікавтесь – яке посвідчення. Може, членів товариства анонімних алкоголіків чи ще яких. Везуть, не питають. А потім – виручка мала.
Вирішив я провчити наших тролейбусників. Узяв посвідчення свого родича, інваліда війни, підробив на своє ім’я, щоб їздити в транспорті зовсім безкоштовно, як пільговик. Спробував. Проїхав раз, вдруге, втретє… Везуть! Аж поки одна принципова контролерка не трапилась.
– На яких же це фронтах вам, такому не обтяженому літами, довелося повоювати? – питає.
Зчинила скандал. Покликала понятих. Він, кажуть, “воював” лише з чужим посвідченням, коли вклеював у нього свою фотографію. Відповідатимеш за такі “художества”.
Я й почав відповідати, що такий експеримент придумав, аби пильність кондукторів перевірити. Бо дуже мене дратує оте їхнє: “кто єщо жєлаєт заплатіть за проєзд?”
Думаєте, хтось мене слухав? Звинуватили у використанні підробленого документа і припаяли 550 гривень штрафу. Тож тепер стверджувати, що у нас проїзд у тролейбусах найдорожчий, маю всі підстави…