Пам’ятаю, як отримав свій перший інфаркт колишній редактор "Зорі Полтавщини" Леонід Думенко. Тодішньому компартійному керівництву області не сподобалася перша сторінка газети. Редактора викликали "на килим" в обком партії. Несправедливі звинувачення й образливі слова довели нашого колегу до серцевого нападу. А скільки їх було ще, чиновницьких нападок, що обірвали життя Леонідові Васильовичу на творчому злеті, й він так рано – в 53 роки – пішов за межу вічності…

Взагалі редакторський пост у нашій журналістській професії – посада особливо відповідальна. Бо за всі прорахунки, ініціативи, принципові публікації колективу відповідає саме він – редактор. Серед ветеранів "Зорі Полтавщини", на щастя, залишилися ті, які пам’ятають другого повоєнного редактора газети – Миколу Миронця. Саме тоді Полтавщина переживала нелегкі часи відбудови зруйнованого війною господарства. Й газета намагалася правдиво висвітлювати той процес. Лідером у цій творчій роботі був він, Микола Григорович. Високий, статний, смаглявий, із світлим відкритим поглядом, з тонким почуттям гумору, справжній професіонал – таким пам’ятають його колишні колеги. Згодом Миколу Миронця із редакторської посади звільнили. "Не догодив партійному керівництву", – так пояснюють це наші колеги-ветерани…

У музеї історії "Зорі Полтавщини" з портретної колонки колишніх редакторів дивляться на нас тодішні керманичі газети, яких уже немає на цьому світі. Д.М.Прилюк – один із них. Згодом він став редактором "Сільських вістей", а потім очолив факультет журналістики КДУ – за його підручниками осягало ази професії не одне покоління журналістів.

Федір Коба керував "Зорею Полтавщини" в суперечливу епоху шістдесятих. Ерудований, вимогливий, суворий, він зумів згуртувати навколо себе талановитий колектив журналістів, і газета навіть у ті компартійні часи прагнула об’єктивно відображати події та факти життя, була цікавою і змістовною, близькою до читача.

А скільки актуальних, гострих проблем, попри всю складність і суперечливість епохи, порушувала "Зоря Полтавщини" в період, коли біля керма газети стояв Леонід Кізь! Не один раз за це тодішньому редакторові довелося витримувати прочуханки партійних босів. Але хоч і була газета органом обкому КПУ, проте кишеньковим знаряддям влади так і не стала. А творчий потенціал "Зорі Полтавщини" в ті часи був надзвичайно високим. Леонід Федорович умів глибоко бачити сутність людини і явища. Сам талановитий журналіст, завжди підтримував творчу ініціативу колег, був поруч із ними у години радості та смутку. Нещодавно виповнилося 15 років відтоді, як він пішов із життя.

Світла пам’ять нашим колишнім редакторам, горіли і згорали на своєму посту… Хтось із них не усе встиг зробити із задуманого – їхню справу продовжував колектив. У всі часи зорянам були притаманні творчий пошук, уміння бачити головне в подіях і фактах життя, здатність донести це головне до людей.

Особливе відчуття охоплює кожного, хто потрапляє в музей історії "Зорі Полтавщини". Здається, наче мить назавжди зупинилася тут. Ось куточок пам’яті засновника музею Сергія Писаренка, мого батька, який віддав багато років життя нелегкій творчій праці в рідній газеті. Він до нестями любив свій край, збирав усе, що було пов’язано з Полтавщиною. І тепер ці 20 тисяч експонатів – багатство нинішнього музею.

Сумно й пронизливо дивиться з фотопортрета незабутній Андрій Нанкевич. 21 вересня – чергова річниця з того дня, як він пішов від нас за виднокруг – красивий, безмежно талановитий, щиро товариський, глибоко закоханий у життя. Його немає з нами, але назавжди залишилися його книги нарисів – художньо витончених, мрійливих, ніжних.

Хочеться згадати в цей день і про досвідченого журналіста Павла Клименка – людину чесну до прямолінійності, принципову й творчу. Ветерани "Зорі Полтавщини" і досі пам’ятають, якого галасу наробила в області ще в часи застою його кореспонденція "Хвостата щериця", як не одному голові колгоспу були непереливки від тієї публікації…

Мабуть, не лишилося на карті області жодного села, в якому б не побував колишній завідуючий сільгоспвідділом редакції Анатолій Васецький. А як виразно вмів він змалювати словами просту життєву картинку…

Назавжди в нашій пам’яті зостанеться і Леонід Остапець, який знав промисловість області, як свої п’ять пальців. Він був одержимим у праці й безмежно відданим журналістській справі. Його нарис "Чому плакав директор", написаний у недалекі часи, коли в країні панувала пенсійна зрівнялівка, пам’ятають і сьогодні. Неможливо не згадати добрим словом і зорянського художника Василя Бакала – постать глибоко талановиту і напрочуд делікатну, інтелігентну, для якої пензель і олівець протягом десятиліть були не засобами заробітку, а способом буття. Дружні шаржі та портрети колег він малював легко й залюбки. Й то були твори настільки довершені, що всіх це просто вражало…

Вклонімося ж сьогодні пам’яті всіх наших колег, яких немає серед нас, але залишилися їхні пристрасні твори в підшивках пожовклих газет, їхні фотографії в музеї "Зорі Полтавщини", жива світла пам’ять про них, яка й досі зігріває теплом наші серця.

Говорять, що людина живе доти, доки живе пам’ять про неї. І це справді так. Вона, ця пам’ять, продовжується й нині в друкованому слові наших наступників, які примножують славні традиції "Зорі Полтавщини" – газети, яку нині знають не тільки в славному полтавському краї, але й в усій Україні та за її межами. І сьогодні "Зоря Полтавщини" під керівництвом заслуженого журналіста України Григорія Гриня тримає марку принципового видання, не схиляючись перед можновладцями, несучи своїм читачам слова правди, віри, надії.