(Продовження. Початок у номерах "Зорі Полтавщини" від 11 та 17 липня ц.р.).
* Факти, оприлюднені в публікації, друкуються вперше.

Водночас у населених пунктах упродовж 1919–1920 рр. створювалися нижчі одиниці адміністративно-територіального поділу – сільські ради. Ці органи згідно з Положенням Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (далі – ВУЦВК) мали утворюватися тільки у тих населених пунктах, де кількість населення становила не менше 300 чоловік. У великих селах виконавчими органами ставали виконкоми, а у малих селах цю функцію виконували голови сільрад.

Особливістю часу було те, що поряд із новими органами більшовицької влади продовжували існувати й старі, створені ще царською адміністрацією.

Ще один штрих тої перехідної доби. На початку 20-х років на території Полтавщини водночас існувало дві губернії: Полтавська та Кременчуцька. Останню було виокремлено влітку 1920 р. без достатніх на те аргументів, а вже восени 1922 р. Кременчуцьку губернію ліквідували. Після розформування її повіти увійшли до складу Полтавської, Київської та Катеринославської губерній.

Необгрунтовані рішення місцевих органів влади були типовим і повсюдним тогочасним явищем, і такі експерименти завдавали величезних економічних збитків. Тож не випадково 1 лютого 1922 р. вийшла постанова ВУЦВК “Про впорядкування і прискорення робіт по адміністративно-територіальному поділу УСРР”, яка забороняла губернським і повітовим виконкомам проводити будь-які зміни в адміністративно-територіальному поділі до вироблення єдиного плану для Української СРР. Постанова вказувала і на певні недоліки: на нерівномірний розподіл територій між окремими територіальними одиницями та відсутність між ними економічних зв’язків.

Третя сесія ВУЦВК у своїй постанові від 25 жовтня 1922 р. визнала триступеневу систему адміністративного поділу (центр–округ–район) досконалішою, але з огляду на труднощі її запровадження вирішила проводити поступово. Незабаром було затверджено й основні принципи поділу республіки на округи і райони, відзначено норми населення для різних адміністративних одиниць; затверджено територію сільради з кількістю населення не менше 1000 чоловік, району – від 25 000 до 40 000 чоловік, округу – від 400000 до 600000 чоловік. Губвиконкоми повинні були до 1 січня 1923 р. подати проекти нового адміністративного поділу в межах губерній.

З метою скорочення й зміцнення радапарату та наближення його до населення постановою ВУЦВК від 7 березня 1923 р. ліквідовувався поділ губернії на повіти та волості й уводився поділ на округи та райони. Внаслідок проведеної реформи в Полтавській губернії було утворено 7 округів: Золотоніський (9 районів), Красноградський (11 районів), Кременчуцький (32 райони), Лубенський (43 райони), Полтавський (53 райони), Прилуцький (31 район), Роменський (55 районів). Кількість сільрад становила 1027.

Постановою Ради Народних Комісарів УСРР від 14 лютого 1925 р. уся територія УСРР була поділена на округи і райони під управлінням єдиного республіканського центру. З утворенням і зміцненням округів та районів визріли умови для проведення наступного етапу адміністративної реформи.

Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР "Про ліквідацію губерній і перехід на триступеневу систему управління" від 3 червня 1925 р. було ліквідовано губернії і губернські установи на території Української СРР, вся територія республіки була поділена на 41 округ. На підставі цієї постанови було розформовано Золотоніський і Красноградський округи, а їхні райони розподілено між сусідніми округами. На території колишньої Полтавської губернії залишилося 5 округів (Кременчуцький, Лубенський, Полтавський, Прилуцький і Роменський), поділених на 84 райони; кількість сільрад збільшилася до 1232.

У червні 1925 р. було визначено точний список міст і поселень міського типу колишньої Полтавської губернії. У реєстрі міст значилися: Полтава, Кременчук, Ромни, Лубни, Красноград, Золотоноша, Прилуки, Лохвиця, Гадяч, Кобеляки, Миргород, Переяслав, Пирятин, Зіньків, Хорол.

До розряду поселень міського типу були віднесені: Крюків, Ново-Санжари (Нові Санжари) і Опошня (Опішня).

Оскільки реформа відбувалася у дуже короткі терміни, далеко не все вдавалося врахувати, а в деяких округах допускалися серйозні прорахунки. Багато районів утворювалося штучно, без урахування історичних і економічних зв’язків між окремими населеними пунктами. Тож відразу після закінчення робіт із районування почали усувати недоліки. Так, приміром, вже у березні 1928 р. Кременчуцький окрвиконком вніс на розгляд Центральної адміністративно-територіальної комісії проект нового районування округу, який було затверджено Центральною комісією 2 липня 1928 р. У тому ж році порушив питання про зміни районування Полтавського округу і Полтавський окрвиконком.

Адміністративно-територіальна реформа 1922–1925 рр. та перехід від чотириступеневої (центр–губернія–повіт–волость) до триступеневої (центр– округ–район) системи управління справді дала деякі позитивні результати, зокрема скорочення чисельності адміністративного апарату. За висновками, зробленими офіційною владою, проведена реформа створила сприятливі умови для спрощення і поліпшення структури апарату, наближення його до робітничо-селянських мас і залучення їх до активної участі в будівництві радянської держави і соціалістичного господарства.

У зв’язку з проведенням суцільної колективізації сільського господарства, коли райони перетворювалися у вузлові пункти впровадження політики компартії на селі, постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 2 вересня 1930 р. округи ліквідовувалися і створювалася двоступенева система управління: районні виконавчі комітети і виділені в окремі адміністративно-господарські одиниці міські Ради стали підпорядковуватися безпосередньо центру. 18 міст, у тому числі Полтава і Кременчук, були виділені в окремі адміністративно-господарські одиниці. Всі райони розподілялися на 3 категорії у відповідності до кількості населення, перспектив росту, можливостей інтенсифікації господарства.

Теоретично все виглядало досить привабливо, але минуло кілька місяців – і практика переходу на двоступеневу систему управління показала, що керувати багатьма районами зі столиці республіки – Харкова – надзвичайно складно. Система управління вимагала термінового удосконалення, тому через два роки країна мусила перейти на інший адміністративно-територіальний поділ – обласний і районний.

Згідно з постановою ВУЦВК "Про утворення областей на території УСРР" від 9 лютого 1932 р. в Україні було утворено 5 областей: Вінницьку, Дніпропетровську, Київську, Харківську, Одеську; 15 жовтня 1932 р. до них додалася Чернігівська область. Уся територія Полтавщини (колишня Полтавська губернія) увійшла до складу Харківської і частково – Київської та Дніпропетровської областей.

Упродовж 1932–1937 рр. нові адміністративні оди

ниці не створювалися, лише відбувалося уточнення внутрішньорайонних меж та здійснювалося перейменування деяких районів. Прийнятий на початку 30-х років адміністративно-територіальний поділ вважався доволі досконалим, тому він був закріплений спочатку Конституцією СРСР 1936 р., а потім – Конституцією УРСР 1937 р.

Період 1920-х – початку 30-х років можна назвати періодом більшовицьких експериментів, заміни старого (царського) адміністративно-територіального поділу новим та адаптування останнього до суворих реалій життя й завдань тоталітарної системи.

(Дал
і буде).