В юні студентські літа (а проходили вони в нас у славній Полтаві) не минало, певне, дня такого, аби ми не зустрічалися і не читали одне одному та й товариству, серед якого – досвідчені Федір Гарін, Феодосій Роговий, два Михайли – Булах і Казидуб, Тарас Нікітін, Олекса Чухрай…

Ми жили і дихали літературою. Вірили, що високе слово потрібне людині не менше, ніж хліб насущний.

Так! Було при цьому багато ілюзій і захоплень. Декого вони не полишили і досі. Але розуміння світу і його багатовимірності приходило з досвідом.

У коханні й у дитинстві ми ближчі всього до природи, тож і коріння поезії саме в тому дивному лоні дає перші пагони.

Так і в Михайла: од самого початку в поезіях і в діях завжди висвічувалася спокійна мудрість природного інтелігента, який при потребі виоре, засіє, збере і на духмяну паляницю скличе друзів-товаришів. У настроях, в поетиці й у мисленні тоді, в кінці шістдесятих, він випереджав багатьох нас. Чим? Та тим, що більшість із нас рвалася до головокрутних поетичних образів, які були зрозумілі хіба що тільки нам. (Ах, якби ще цікавіше, оригінальніше!). А Михайло вів чи прокладав свою лінію через душу людську, якій потрібне на землі добро. Тож справедливо, що лінія та переросла в дорогу. Свою. І ніякі манівці навколишні на неї не вплинули.

Бути поетом у всі часи тяжко. Особливо ж – в пору катаклізмів та перемін, коли в кожної нації по кілька цивілізацій: від най-най (кримінальної) до дай-дай (злидобомжівської). А скільки ще шарів і прошарків «не цивілізованих»? Хіба може поет обминути їх лезом свого животворящого слова? Хіба омине ту неправду і неволю, творену на очах своїми, начебто, своїми?

Першу збірку «Травневе поле» видав чи не найпізніше від усіх нас – аж у 1976 році. А вже сьогодні він – автор двадцяти поетичних книжок та літопису Міжнародного Шевченківського свята «Перед горою Чернечою». А скільки ще вогняної енергетичної публіцистики!

Під якими б назвами не з’являлися збірки віршів та поезій, справжній творець вершить від першого по останнє слово (від аза по ять) свою книгу буття рідної землі, рідного народу. Хоча многі сучасні Данко рвуть серця сучасників і світять ними лише собі під ноги: вигідно, сито, кльово (їхній вираз).

Як швидко на очах міняються люди. Під орудою псевдодемократів більшість народу переходить у людву. Хто винен? Та ми ж таки всі! Ми! Це не звинувачення, а констатація. І звучить вона з вуст поета Михайла Шевченка, який бачить, як нова влада проводить народ крізь стрій найсучасніших шпіцрутенів.

Бачить, розуміє і олюднює Словом.

Спасибі, Михайле, за твою трудну дорогу, і хай набирає вона безконечності.