– О! – радісно вигукнув він від сплеску ідеї, яка постукала йому в голову. – Для того, щоб щось принести, його треба спочатку винести. Звісно, це буде нелегко, але…

Таємно підійшов до будинку № 70 по вулиці Шевченка (бо хто ж добро робить напоказ?) і так само таємно, самотужки, обдираючи руки і напружуючи всі свої сили, виніс із квартири № 21 стіл, газову плиту і навіть – шафу!

– Це ж прийде господар, – думав місіонер Балковий, – забідкається сердешний через таку втрату, а тут і я – з проповіддю. Мовляв, не побивайся так, чоловіче. Краще про душу подумай. А як подумаєш про душу, так і добро твоє повернеться. Він подумає, а я – з “благою вістю” на поріг. Ось твій стіл, ось твоя газова плита, ось твоя шафа.

Думки про високе місіонерське призначення так захопили Балкового, що він немов відчув за спиною крила. Але вони здалися такими важкими… Бо були зовсім не крилами, а отими – шафою, столом і плитою, і так йому заважали. Не міг же він з ними носитися, поки їхній господар подумає про душу. А якщо не подумає?

– Це ж скільки я згаю часу, поки в інших місцях чекають моїх “благих вістей”, – сказав сам собі місіонер. – Треба щось придумати.

І придумав. Облагодіяти “благою вістю” першого стрічного. Трапився такий.

– Хочеш мати стіл, шафу, газову плиту? – запитав його Балковий.

– Хочу. А почім?

– А майже ні почім. Плиту й шафу – по п’ятдесят, а стіл – за сотню гривень.

Збувся важкої ноші місіонер і йде задоволений – хоч і не господареві тих речей, а першому стрічному, все ж таки “благу вість” приніс. І собі за місіонерські труди у кишеню щось перепало. І пішов далі – місію нести.

Та світ такий непередбачуваний, такий жорстокий. Не всі добро розуміють, ой не всі. Хотів наш місіонер своєму знайомому, що мешкає по вул. Рози Люксембург у Полтаві, “благу вість” принести. Для підняття духу навіть випив з ним. А той, коли Балковий почав виносити з його квартири куртку, магнітолу, джинси, не зрозумів, що то для високої місії робиться. Почав упиратися і не давати. Довелось його, так би мовити, місіонерськими біцепсами втихомирювати.

– Ні, неправильний шлях вибрав я, неправильний, – мучився сумнівами наш місіонер. – Рукоприкладство – гріх. Та й у міліцію може заявити знайомий. А там хіба зрозуміють, що то для “благої вісті” все робилося.

І знову пішов він на вулицю Рози Люксембург. Постукав до знайомого:

– Приймай “благу вість” – ось тобі твої речі.

А сам зарікся: нікого більше і пальцем не зачеплю. І сів за виготовлення такого собі металевого предмета з отворами для пальців, що “кастетом” називається. Навіщо? А щоб підготуватися до нових, більш “вагомих”, “благих діянь”.

Тільки, от біда, не встиг наш місіонер їх сотворити. Був затриманий правоохоронцями прямо на вулиці. Серед білого дня. З тим металевим предметом, що, згідно з висновком криміналістичної експертизи, виявився “холодною зброєю ударно-роздроблюючої дії”. Тож у найближчі чотири роки навряд чи хто дізнається, які благі вісті він мав допомагати нести місіонеру церков Благовістя Сергію Балковому. Бо саме на такий час довелося цьому проповіднику знову засісти за вивчення забутого кримінального кодексу.

Таки жорстокий і непередбачуваний цей світ. Не всі добро розуміють, не всі. Навіть якщо воно таке “благовісне”, таке місіонерське.