Читаю, як вона людей обстоює, піклується про них, і жити хочеться. Спасибі, і мої замітки іноді друкуєте. Я усі їх оформила красиво, лягаю спати – перечитую, встаю о 5.30, знову гляну – і маю наснагу на цілий день, і життя йде веселіше. А ще допомагають мені у цьому тваринки, яких я дуже люблю.
Якось у Карлівці травили бездомних собак. Я тоді якраз вийшла у справах. Бачу, біля пошти біжить назустріч мені нещасна собачка Гандзя – так її кликала господарка, яка нещодавно померла. Біжить, ледве перебираючи лапками, голівка вся в грязюці, то опускає її, то намагається тримати… Я схопила Гандзю на руки (бо ж знала її хазяйку), побігла у найближчу "Фотографію", де працював Анатолій Маяцький. Ми поклали тваринку на диванчик, Толик напоїв її кисляком, гладив, а я побігла по допомогу у ветлікарню. Сергій Анатолійович, який там працює, без найменших заперечень сів у машину і під'їхав до "Фотографії", зробив (безплатно!) три уколи тваринці. Собаки, звісно, не вміють говорити, але якби ви бачили, якими вдячними очима дивилась вона на нього… І – вижила! Можливо, сили їй додало ще й те, що вона носила у собі цуценяток, мала стати мамою…
Усі сусідські дітлахи подружилися з нею і перехрестили її з Гандзі в Жулю. Це ім'я їй – маленькій, чорній-чорній, з біленькою смужечкою під шиєю, довгими і нашорошеними, як локатори, вушками, із розумними зеленими оченятами – дуже личить. І, здається, подобається. Жуля тепер дружить із нашою кішечкою Тусею, разом стрибають, як діти, і сплять на вікні.
Усю весну чогось так почало щеміти у мене серце. А Жуля підійде, притулиться до мене, я погладжу її лівий бік, і все минає.
Не кожна й людина пам'ятає про зроблене їй добро, а тут – тваринка, і така вдячна… Любімо все живе у цьому світі…
Як легко йти по цій Землі,
Коли нема в душі змії.
І сонце гріє твоє личко,
І бачиш ти, хоч невеличка,
І квітку, і дитятко босе,
Й кожну тваринку,
Й Землю в росах…
Спішімо всьому раду дати,
Любов і ласку дарувати.