Мама так і не поверталася з Росії. Бабуся померла. Залишився хлопчик удвох із дідусем.
Одного разу Іванко зробив зауваження дідусеві, бо той часто вживав вино, на що старий образився і дорікнув: "…Якщо тебе щось не влаштовує, я тебе не тримаю, он пустує неподалік батьківська хата, збирай речі та йди і живи там". Іванкові хоч і було тоді одинадцять років, однак чоловічий характер дав про себе знати. Зі слізьми на очах він зібрав свої речі, яких було не так і багато, й пішов до холодної старої хати. Складно було жити самому, але він не скиглив. А ще поряд був його друг – собака Бонді.
Іванко охоче ходив до школи. Навчався на "відмінно". До того ж активно займався спортом. Практично не існувало таких спортивних ігор, де б хлопчик не був одним із кращих гравців серед однолітків. У Іванка було багато шкільних друзів. Вони носили йому з дому харчі. Згодом про це дізнався директор школи. Одного дня Іванка прямо з уроку запросили до директора на розмову. На порозі була зима, тож директор запропонував хлопцеві продовжити навчання в інтернаті. Від пропозиції на очах у хлопчика з'явилися сльози.
– Я не хочу в інтернат! – заявив хлопчик.
– Не хвилюйся, ніхто тебе не примушує, я просто хотів почути твою думку з цього приводу. А тепер іди в клас і продовжуй навчатися.
Директор дотримав свого слова. Іванка не лише залишили в школі, а й почали частувати у шкільній їдальні безплатними обідами та видавати додатковий пайок на вечерю. А згодом щомісяця з пошти приносили гроші як дитині-сироті. Такий крок голова селищної ради за сприяння директора школи зробив винятково для Іванка, оскільки за законом потрібно було б діяти трохи інакше. Ось так і почалося самостійне легалізоване життя хлопчика. Навесні хлопець зрозумів, що наступної зими йому буде набагато легше, якщо у власній коморі будуть картопля, цибуля, морква, часник. Тож він заходився вишукувати насіннєву картоплю та овочеве насіння. Іванкові сусіди із задоволенням допомагали йому всім необхідним. А коли влітку він скуштував зелену цибулю, яка виросла в нього на городі, йому здалося, що смачнішої він ще не їв!
Минали роки. Іванко зростав, набирався життєвого досвіду, знань та секретів господарювання. Ось уже і восьмий клас, юнак не має в табелях жодної четвірки. Директор школи пообіцяв йому після закінчення восьмого класу допомогти влаштуватися в медичне училище, як відміннику та здібному хлопцеві, поза конкурсом.
Не судилося збутися мрії ані Іванка, ані директора, бо, нарешті, з'явився один із старших братів хлопчика. Він проживав за тисячу кілометрів разом зі своєю родиною і приїхав на батьківщину, щоб побачитися з наймолодшим із братів. Звичайно, Іванко зрадів рідні. Хлопець отримав запрошення проживати в сім'ї брата. Не довго думаючи, він дав згоду. Директор школи та голова селищної ради були категорично проти, але все вирішили брати, й Іванко подався за тисячу кілометрів до рідні, не знаючи, що чекає його попереду. Третю чверть восьмого класу Іванко навчався в іншій школі, з іншими дітьми, в чужому краї, але поруч з рідними. Новий шкільний колектив високо оцінив здібності хлопця, з'явилися нові друзі, проте Іванко не забував і старих, листуючись з ними та розповідаючи про нове щасливе родинне життя.
Та не так добре все складалося, як мріяв хлопчик. У брата були три дочки, одна з яких ще в пелюшках, а няньки в домі не вистачало. От і переманив брат Іванка до себе. Спочатку все йшло добре. Але потім старший брат почав забороняти Іванкові ходити до школи, бо, мовляв, треба допомагати по господарству. Потім почав залучати хлопця до тяжкої праці на фермі у колгоспі. Одного разу брат, отримавши зарплатню, прийшов додому п'яний та заходився бити свою дружину. Хлопчик спробував заступитися за жінку, за що був жорстоко побитий. Весь синій від побоїв, хлопчик втік із дому і кілька діб жив у лісосмугах. Йому нічого було їсти, і він прийшов до приміщення, де жили робітники, які проводили сезонні роботи на фермі, і попросив їсти. Там же він розповів про те, що сталося, і робітники викликали міліцію. Брата забрали на 15 діб до райвідділу. А потім родич Івана прийняв рішення виїхати з цього району, а меншого брата залишити на поталу як непотріб. Ось такою виявилася розв'язка взаємин з ріднею. Оскільки будинок перейшов у власність до іншого господаря, Іванко пішов жити на ферму. Головне для нього було закінчити восьмий клас і вступити десь на навчання. Пізня весна. Ось-ось розпочнуться іспити, а хлопець так багато пропустив занять. Він відшукав свої підручники і почав ретельно готуватися до випускних іспитів.
Якось увечері на ферму прибув завідуючий. Побачивши Іванка, запитав: "Ти чий?". "Нічий", – почув у відповідь. Детальнішу інформацію розповіли доярки. Тоді чоловік підійшов і сказав: "Збирайся, поїхали!". Іванко, похмуро збираючи свої речі, подумав, що зараз відвезуть у міліцію, далі – інтернат…
Та не став чоловік відвозити хлопця до міліції, а привіз до власної оселі.
Всі екзамени Іванко склав, як завжди, – на "відмінно". Господар сказав, що якщо Іванка ніхто не всиновить, то буде його сином.
Якось вранці господар позвав Іванка. На подвір'ї він побачив приємних, ввічливих чоловіка та жінку. Жінка заплакала, підійшла ближче й обняла його. Завфермою відізвав хлопця вбік і сказав:
– Кращих людей у своєму житті я ще не зустрічав. Це моя вчителька. А поруч – мій улюблений учитель військової справи. Вони приїхали, щоб тебе всиновити. Своїх дітей у них не було, тож вони вже взяли дівчинку. Ти поїдь, поживи в них, придивись. Якщо сподобається – залишишся. А якщо ні, то я завжди радий буду бачити тебе у своїй родині.
Звісно, Іванко погодився. А згодом його всиновили. Названі тато та мама вкладали душу і серце у виховання сина. Іванко успішно закінчив школу, вступив до педагогічного інституту, відслужив армію, закінчив вуз. Після навчання подався на службу в міліцію, вступив до юридичного університету. Ось така доля дитини, яка пройшла і ще проходить сувору практику реального буття.
Добре, що в цій реальній історії хлопчик виявив справжній чоловічий характер, крім того, на його життєвій дорозі траплялися небайдужі люди. На жаль, так буває не завжди. Скільки дітей через життєві обставини обирають злочинний шлях, скількох неповнолітніх втягують у злочинну діяльність саме дорослі!
Лише в Полтавській області упродовж 2006 року неповнолітні скоїли 906 злочинів. З них групових – 342, з участю дорослих – 233, у стані сп'яніння – 73, повторно – 164. Скоєно навмисних убивств – 8, тяжких тілесних ушкоджень – 7, розбійних нападів – 29, пограбувань – 175, злочинів, пов'язаних з наркотиками, – 80.
То де ж у цей час знаходимось ми, шановні дорослі та батьки? Невже наші серця стали такими черствими та байдужими до доль десятків тисяч дітей, які практично віддані вулиці? Усім варто замислитись над цим!
(Розповідь побудована на реальних фактах однієї біографії).