Бог тому свідок, я хотіла тобі лише допомогти. Я відчайдушно стукала до твоїх дверей, вигадуючи різні причини, щоб потрапити до оселі твого серця. Я тільки хотіла залікувати твою душу, та й, власне, і свою теж водночас… Я не “лікар”, але “медсестрою” могла б бути, хоча б на день, на два, лишень спробувати, а ти – ти не впустив! Ти так і не відчинив мені двері, даючи зрозуміти, що я спізнилася, що ти втомився, хочеш спокою і самовтіхи, що не потрібна тобі любов, бо не бачиш ти в ній жодного сенсу…
А я так свято вірила в непогрішність та святість любові. Вірила, що вона змінить нас обох, що вона залікує всі наші рани і подарує нове життя. Але любов зцілює лише у фільмах, у тих “мильних операх”, які транслюють по телевізору, приміром, “Клон”, “Талісман кохання”, “Кармеліта”. То все казочки, якими хитрі режисери затуманюють нам голови. Буденність набагато трагічніша, ніж вигадане кіно.
Це ж треба було так безуспішно закохатися!!! Коли вже минуло чимало часу, і нам стільки довелося пройти, вірніше, не нам, а мені… Я навіть не знаю, що я зараз почуваю до тебе. Жалість? Скоріше за все, що так. Я ж бачу, що ти губиш себе, а нічим абсолютно допомогти не можу. Любов? Вона, мабуть, уже давно минула, нема її вже! А може, я всього-на-всього обманюю себе, що не люблю тебе тільки задля того, щоб не вимовляти ці слова вголос, цим самим визнаючи себе переможеною? Може, й так…
Знаєш, віднедавна, після тих останніх листів, я зрозуміла: у любові немає переможців та переможених, є лише відлік часу – “до” і “після” любові…