В свої 58 років зостався самотнім. До пенсії ще два роки, але господарство, в якому трудився, розпалося, і він зі своєю вищою агрономічною освітою втратив роботу. В сімейному плані теж не склалося. Жив з жінкою в Лубенському районі, та… дороги розійшлися.
З подібними історіями багато самотніх людей звертаються в газету "Зустріч". Тож і Анатолію Андрійовичу Дадінському, як назвався мій відвідувач, я порадила написати своє оголошення. І навіть підтримала, що хороші чоловіки знаходять собі пару, тож, якщо він не п'є і є людиною щирою, все у нього складеться добре.
Оголошення було написане, розмова наша підходила до завершення, а чоловік усе не йшов. Мене ж квапили справи, які потрібно було робити. І раптом він несподівано сказав:
– А можна я розповім вам свою долю? Тут така історія… Скоро доведеться, мабуть, в Угорщину їхати, і мені потрібна ваша порада…
Звісно, що я не відмовила. І вже за хвилину мій співрозмовник оповідав таку зворушливу і таку трагічну й радісну історію, за якою і справді можна було б зняти кінофільм. Отож переповім її вам за його словами.
– У  67-у році призвали мене на службу в армію. І так сталося, що випало мені служити в Угорщині, в самому Будапешті, у ракетній частині. Було це в часи дії Варшавського договору.
Служба йшла нормально. А у вільний час у нас влаштовували вечори відпочинку, на які приходили місцеві дівчата-гімназистки. Вони знали російську мову, бо вивчали її в школі. На одному з них я і познайомився з угоркою Ілоною. Молоді були, ума не питайте, словом, закохалися ми і почали зустрічатися. Ілона повела мене до себе додому, познайомила з батьками. Вони були дуже багатими, тримали відому фармацевтичну фірму. Я вперше як побачив їхні хороми, італійські меблі, наче в царських палатах побував. Бо сам же з села, мені таке і в снах не снилось. Але прийняли мене добре, завжди пригощали, не були проти наших зустрічей.
А одного разу Ілона сказала, що вона вагітна. Я був у шокові. Боявся, що скажуть її батьки. Але боявся даремно, вони поставилися до нас дуже лагідно. З одного боку я розумів, що це щастя, а з другого знав, що попереду розлука. Бо в ті часи навіть не могло бути мови, щоб радянська людина чи одружилася з іноземцем, чи залишилась в іншій країні. Крім  того, я був сержантом ракетних військ, знаходився під особливим контролем…
Словом, коли в 69-му році мене демобілізовували, моєму синові Янеку виповнилося 11 місяців і мені треба було залишати і його, і Ілону. Отака трагедія вийшла.
– Ви кохали її?
– Дуже.
– Як же ви розставалися?
– Хіба це розкажеш словами…
Очі чоловіка наповнюються сльозами, він важко зітхає і, впоравшись із хвилюванням, продовжує:
– Напередодні я побував у них. Батьки накрили прощальний стіл. Дуже гарно ставились до мене. Янека вони записали на своє прізвище – Гергеї. Я тримав його на руках, і серце моє розривалось… Не відходив ні від нього, ні від Ілони… А як настав час іти, батько приніс велику валізу – чого там тільки не було… І новий костюм мені купили, і взуття, і ще й грошей дали. Вони до мене як до рідного ставились…
– Це було останнє ваше побачення?
– Я думав, що останнє. Бо впросив Ілону, щоб вона мене не проводжала. І ось нас уже вишикували на плацу. Офіцери щось там говорять, а я не чую, тільки про неї та Янека думаю. І раптом бачу, як на повній швидкості під'їжджає машина Ілони, на якій вона не їздила, а літала. Я до комбата – так і так, кажу, і коротко розповідаю свою історію. Він тільки похитав головою: "Ех ти, Анатолію, чого ж досі мовчав?". Дозволив підійти до Ілони, а сам зняв свою військову фуражку, пішов між офіцерами і хвилин за п'ять приніс її повну форинтів – це угорські гроші. Розумієте, справа не в тих 10 тисячах, що вони зібрали, а в самому вчинкові… Ілона обняла мене, плаче, я її умовляю – не треба, а в самого сльози по щоках…
– І ви ніколи більше не бачилися? Як же склалося ваше життя?
– Тридцять шість років я ніс цей свій хрест. Тридцять шість років нікому не розповідав цю історію. Хоч була в мене тут своя сім'я, народилися донька і син. Знаєте, як важко душі було жити з цією таємницею. Уявіть, я купаю тут свою дитину, а думками: як же там мій Янек…
– Ви на початку сказали, що вам, можливо, доведеться їхати в Угорщину. Це пов'язано з якимись подіями у вашому житті?
– Так. Тому я і наважився розповісти вам свою історію. Знаєте, роки спонукали задуматись. Це ж у мене десь там дорослий син, невже ж ми так ніколи й не побачимось? І вирішив я його розшукати. Порадили мені одну жінку, яка знає угорську мову, і почали ми дзвонити в Будапешт. Адже прізвище сина знаю, ім'я є, рік народження є…
– І ви його знайшли?!.
– Уявіть собі, чотири місяці тому за третьою спробою – додзвонилися! Я чув голос Янека по телефону. Він дуже зрадів, бо знав, що десь на Україні, у Полтаві, в нього є батько. Розмовляв зі мною російською. Нині йому 37-й рік. Сказав, що працює заступником начальника поліції у Будапешті, має генеральське звання. Дружина працює в Інтерполі. У них двоє дітей – моїх онуків! Мають яхту на Балатоні, 12-місний літак. Обіцяв, що приїде, дуже хоче побачитись.
– Анатолію Андрійовичу, це така історія, в яку і повірити важко. Обіцяйте мені, що ви обов'язково повідомите про вашу зустріч. Я напишу в газету такий матеріал…
– Обов'язково повідомлю. Можете і телебачення підключити. І в Будапешт з нами, якщо бажаєте, поїдете.
– А що син вас іще запитував?
– Питав, як живу матеріально. Я промовчав. Ну, він зрозумів і сказав, що допоможе – і гроші вишле, і до себе мене забере. Але, якщо відверто, то побувати там у мене задумка є, а жити… Ні, мабуть, не зможу. Та й тут у мене ж діти.
– До речі, як вони сприйняли цю угорську звістку? Що в них брат є?
– На ура сприйняли! А мої сестра і брат, які у мене є, не повірили. Аж поки я не показав їм квитанцію, що дзвонив у Будапешт.
– Анатолію Андрійовичу, ми так заговорилися, що я про головне забула запитати: а як же Ілона?
Мій співрозмовник опускає голову, довго мовчить:
– Немає Ілони… Янек сказав, що вона загинула в автокатастрофі, коли йому було 5 років. То оце я порадитись з вами хотів: чи правильно я зроблю, як завезу на її могилу української землі…
– Звичайно, правильно. Хоч і сумно… Але тепер вам треба готуватися до зустрічі.
–Так. Я оце аж на старість наче гріх із душі зняв.
Ось така гарна і трагічна історія, за якою можна було б зняти кінофільм, мала лягти в основу моєї оповіді. Пам'ятаєте, Анатолію Андрійовичу, ви не тільки не були проти, щоб я про неї розповіла в газеті, а ще й самі запропонували "підключити" до неї телевізійників.
Звісно, я довіряю людям. Але як журналіст зобов'язана і перевіряти факти. Признаюсь вам, що після вашого візиту розшукала по телефону вашу сестру – так, вона підтвердила, що ви служили в Угорщині, що чула цю історію з вашої розповіді, але вірити в неї чи не вірити – не знає. Я також зателефонувала у сільську раду за місцем вашого помешкання, і мені сказали, що хата у вас є. Але ви в ній не живете. Іще я прохала вас, щоб мені зателефонувала та жінка, яка знає угорську мову і допомагала вам дзвонити у Будапешт. Але…
Але вона і досі не подзвонила. Не з'явилися, як обіцяли, й ви після того, як узяли листи від жінок, які відгукнулися на ваше оголошення у "Зустрічі", хоч на столі у мене ще вас чекає зо два десятки таких листів… Минула й названа вами дата приїзду вашого сина-генерала з Угорщини, але не отримувала я на неї запрошення… Всі ці події, що не відбулися, змусили й мене подивитися на вашу "сповідь" по-іншому, після чого я мала б її просто забути. Та, як бачите, Анатолію Андрійовичу, не забула. І навіть оприлюднила в газеті. Бо спонука
ли мене до цього трохи інші події. Про які знаєте ви, Анатолію Андрійовичу Дадінський, але не здогадуються читачі та ті жінки, чиї листи потрапили у ваші руки. А події ці не такі романтичні, як ваша "угорська історія", а більш прагматичні, про які я теж доклала зусиль щоб дізнатися. І виявилося, що, взявши ті листи, ви їздите до жінок, розповідаєте кожній цю свою "угорську історію", при цьому так само, як у моєму кабінеті, гірко плачете і закінчуєте такими словами:
– Дай мені гроші або позич, я віддам, як приїде син з Угорщини. У нього тисячі доларів є. Але ж, щоб його зустріти, мені треба і новий костюм купити, і зуби вставити, і навіть вишитий рушник у Решетилівці замовити. Щоб усе достойно було…
Не скажу за всіх, знаю, що декотрі налагоджували вас у дорогу ні з чим, як ви й приїхали, а декотрі вашим сльозам вірили. І особливо мені образливо за дуже співчутливу жінку, пані Надію з Кременчуцького району, котра у той час саме пережила велике родинне горе, то й вашому "горю" повірила. Повірила щиро і всі зібрані копійочка до копійочки 750 гривень, які мала заплатити за газ, віддала на ваші приготування до "угорського зустрічання"…  Щоб були ви з новими зубами та решетилівськими рушниками…
А як же щодо душі, пане Дадінський, з якої, ви сказали, наче гріх зняли?
Звертаюся з цим питанням до вас через газету, оскільки адреси ви не залишили. Чекаю на нього відповіді і повернення вами боргів. Та й, може, поговоримо про кінофільм, який ви пропонували зняти…