– Я знаю, в інших селах усе йшло поступово, а у нас – як ураган, як смерч: буквально за три-чотири дні все сталося! Навіть важко повірити в те, що трапилося… Я бігала між людьми й просила їх зупинитися, а вони сварилися й кричали: "Чому ти взяв більше, ніж я?", – розповідає Людмила Василівна.
– Сімдесят років стягували – за три дні все розібрали! – сказав мені один із місцевих жителів.
Справді – розібрали. Люди рознесли, розтягли по домівках усе, що тільки могли. З ферми, з току, з тракторної бригади, з контори – звідусіль. Несли й везли. Зрізали водонапірні башти, хоч вони й не придатні до використання, так само, як і техніка в тракторній бригаді, що вже перетворилася на металобрухт. То було якесь потьмарення свідомості, ейфорія, порив. І відбулося все тоді, коли люди дізналися, що їхній керівник Іван Григоренко залишив господарство, а миргородська районна влада рекомендує визнати СТОВ "Клюшниківське" банкрутом. А відтак мала прийти виконавча служба і забрати все майно на погашення боргів.
Людмила Василівна зізнається, що сьогодні, через тиждень після тих подій, трохи опанувала себе, уже може говорити без сліз. Але не може спати, бо думки не дають, аналізує все, що сталося, шукає варіантів – що робити тепер, де, може, й раніше треба було діяти інакше. І докоряє сама собі, що не скликала правомочних зборів у якийсь неординарний спосіб. Адже людей, розділених на два табори (одним ще в січні обіцяли роботу, інших уже "викинули" на біржу), ще тиждень тому просто неможливо було зібрати на розмову.
Земля і фірми
Ще не так давно тут було досить міцне господарство, яке мало хороший хліборобський досвід, була й певна державна підтримка. Ще в 2005-му клюшниківчани працювали на хвилі піднесення, з мріями про нові здобутки. Одначе тодішній керівник Микола Заярний раптом відійшов від справ. Господарство очолив Іван Григоренко, який так само є одним із 11 засновників СТОВ. Ще рік "Клюшниківське" трималося "на плаву", аж доки восени 2006-го не залишилося знову без керівника. Починалося все з того, що три тракторні бригади було зведено в одну, відбулося скорочення робочих місць. Та все одно вже накопичені на той час борги тільки зростали, а майно, що є власністю всієї громади, потроху зникало – це засвідчували й комісії, яким доручали робити ревізію. Корів із ферм у Гасенках перевели в Клюшниківку, а спорожнілі приміщення люди відразу ж, миттєво, "розібрали"… Потім тих корів роздавали всім, хто захотів їх узяти, – в рахунок боргів із зарплати. Тварин, що залишилися, продали по мізерній, як тут кажуть, "смішній" ціні. Кілька років тому господарство мало п'ять молочнотоварних ферм, нині – жодної.
В квітні минулого року СТОВ "Клюшниківське" з надією на підтримку й виживання уклало договір про співпрацю із фірмою "Київнафтохімгазпром". Виготовили державні акти, а в грудні переуклали договори на земельні ділянки таким чином, щоб вони стосувалися і фірми, і свого рідного "Клюшниківського". Планів було багато, але завершилося все тим, що "на хазяйстві" несподівано залишилася тільки сільський голова Людмила Москаленко. Колишнього місцевого керівника не знайти, а столичний, із фірми, тут буває зрідка, і коли появиться наступного разу – невідомо. Сталося, що сталося, і ніхто не міг навіть припустити, що за якісь три дні нічого не залишиться й від самого "хазяйства"…
Людмила Василівна у розмові зі мною, щойно опам'ятавшись після потрясіння, кілька разів повторює, що вона не засуджує і не звинувачує своїх односельців за те, що вони так повелися. Каже, всі були у відчаї. Спочатку ображалася на них і звинувачувала, а тепер лише жаліє.
– Люди у нас працелюбні, вони надійні, але в певний час бояться відповідальності, – розмірковує.
Запитую Людмилу Василівну, що вона робитиме за таких надзвичайних обставин?
– Збиратимемо збори, будемо створю
вати спілку або комунальне господарство. Адже у нас ще є свиноферма – і люди зараз самі охороняють її, бо чутки про нашу ситуацію розлетілися, можуть наїхати з сусідніх сіл… У нас ще є олійниця, млин, тік, пекарня, теслярня… Треба зробити все, щоб людям надавалися послуги. Адже сьогодні й домовину нікому виготовити. Може, це будуть приватні послуги…
Землі господарства і сільської ради орендують кілька фірм, серед яких "Укрлатагро", "Агротехгарантія", "Київнафтохімгазпром". Але їх керівників цікавить єдино земля, виробничих структур вони тут не мають, і їм байдуже до проблем місцевих жителів. Що сіяти, що вирощувати на цих землях, вони також вирішують самостійно. І не важко здогадатися, що дбають про прибуток, який можна "витягнути" з орендованої родючої землі, а не про турботи про її збереження для майбутнього чи екологічну чистоту грунтів і врожаїв.
На тендітні жіночі плечі
Клюшниківська сільська рада об'єднує аж десять населених пунктів, 1200 жителів. Сільський голова має машину без водія, яка при всьому ще й не справна. Можна лише уявити, як непросто працювати за таких обставин. На цю посаду Людмилу Москаленко обрали у 1998-му, посеред терміну, бо так склалися обставини. Потім ще тричі на виборах люди віддавали голоси за неї. Були часи, коли вона, зізнається, наче на крилах літала, раділа успіхам. Адже провели газ у кілька сіл, люди згуртувалися, об'єдналися у цих спільних турботах. Одержали кошти на ремонт доріг, на черзі – водогін, прокладання якого, вона сподівалася, так само, як і газ, ще більше згуртує односельців.
Був розпач, була зневіра, була образа: "Чому все це – мені?!" – питала невідомо кого. Спочатку – розпаювання землі, тепер – суцільний крах, із якого треба вибиратися, розраховуючи лише на власні сили. Людмила Василівна розповідає про своїх помічників і дуже дорожить їхньою підтримкою, а це, звісно ж, у першу чергу педагоги, депутати сільської ради. Оскільки всіх перелічити неможливо, бо справді треба називати всіх, вона розповідає мені про найстаршого й найдосвідченішого – Івана Андріяновича Проскуру. І про плани, плани… Роботи – море, починаючи з весняного благоустрою. А ще вона агітує односельців до приватного підприємництва: від колишнього побуткомбінату залишилися швейні машини – хтось би міг шити для своїх людей, хтось міг би працювати у селі перукарем, є дещо з обладнання. Люди, на жаль, до цього ще не готові – не так виховані. Лише магазинчики, як грибочки, понаростали…
Людмила Василівна розмовляє майже літературною українською мовою, тож я була певна, що – філолог. Вона посміхнулася: всі так думають. А вона економіст, закінчила Київський інститут народного господарства. Навіть гадки не мала, що доведеться бути сільським головою. Вдома двоє дітей-старшокласників, Катя й Тарас. Донька взяла на себе хатні турботи, бо мама постійно на роботі, "на перекладних" добирається до віддалених і розкиданих врізнобіч від центральної садиби сіл. Бо люди чекають її, в усіх – свої проблеми. Іноді кудись підвезе чоловік Володимир, який після хвороби змушений був піти з роботи в господарстві й нині двічі на день возить людей до райцентру своїм "Рафіком".
У селі я розмовляла ще з кількома місцевими господарями. Клюшниківчани чепурять двори, починають обробляти землю. Чи не на кожному обійсті – якесь залізяччя, якась техніка: вони її хоч так "зберегли", не дали через банкрутство вивезти за межі села. Одначе, розповідаючи про все, що сталося, називати своїх прізвищ не хочуть. І їх можна зрозуміти. Лише двоє чоловіків назвали себе і чітко охарактеризували ситуацію, але я не скористаюся з того: обидва були добряче напідпитку, сиділи під парканчиком після прогулянки до магазину "на пиво". Можу лише процитувати дідуся, котрий назвав усе, що відбувається в селі, одним словом: "Розграблє-є-ніє!".
* * *
Через кілька днів із телефонної розмови діз
налася, що в Клюшниківці відбулися збори громади, в яких узяли участь і голова Миргородської районної ради Павло Кандиба та юрист райдержадміністрації Олег Хижа. Люди, які нині всі опинилися в ролі безробітних, зійшлися на розмову. Створили спілку, що опікуватиметься майном господарства. Хоч проблем від того менше не стало. Наприклад, свиноферму, де збереглася сотня свиноматок, спілці ніхто не передав. Годувати поросят нічим. Ні купити приміщення, ні взяти його в оренду також ніхто не виявляє бажання. Лише на тік знайшлися покупці. А працювати мають усі об'єкти, аби відродилося життя господарства. А численні турботи про це так і залишаються на плечах милої тендітної жінки – голови села.